Постріли не були рідкістю у стеках, але вони все ще мене хвилювали. Я знав, що навряд чи вже зможу заснути, тому вирішив убити час до світанку відпрацьовуючи кілька класичних ігор з аркадних автоматів. «Galaga», «Defender», «Asteroids». Ці ігри були застарілими цифровими динозаврами, які стали музейними експонатами задовго до мого народження. Але я був мисливцем, тож не думав про них як про химерний низькороздільний антикваріат. Для мене вони були священними артефактами. Стовпами пантеону. Коли я грав у класику, то робив це з певного роду повагою.

Я загорнувся у старий спальний мішок у кутку крихітної пральні трейлера, затиснутий у щілину між стіною та сушаркою. Я не був бажаним гостем у кімнаті моєї тітки через коридор, і це було взаємним. Мені все одно більше подобалось у пральні. Тут було тепло, я мав удосталь приватності, а бездротовий зв’язок був не таким уже й поганим. І, на додаток, кімната пахла рідким миючим засобом та кондиціонером для прання. Інша частина трейлера тхнула котячою сечею та ганебною бідністю.

Більшість часу я спав у своєму сховку. Але останні кілька ночей температура опускалась нижче нуля, і хоч я ненавидів залишатись у тітки, це все ж краще, ніж замерзнути до смерті.

Загалом у трейлері моєї тітки жило п’ятнадцять людей. Вона спала в найменшій із трьох спалень. Депперти жили в спальні, прилеглій до неї, а Міллери зайняли найбільшу спальню в кінці коридору. Їх було шестеро і вони платили найбільшу частину оренди. Наш трейлер був ще не настільки переповнений, як деякі інші в стеку. Він був подвійної ширини. Вдосталь місця для всіх.

Я витяг та ввімкнув ноутбук. Це був громіздкий та важкий звір, якому вже майже десять років. Я знайшов його в смітнику позаду закинутого торгового центру через дорогу. Мені вдалось повернути його до життя, замінивши системну пам’ять і перезавантаживши операційну систему з кам’яного віку. За сучасними стандартами процесор був повільніший за лінивця, але мені підходив. Ноутбук слугував портативною науковою бібліотекою, ігровим автоматом та домашнім кінотеатром. Його жорсткий диск був заповнений старими книгами, фільмами, випусками телевізійних шоу, піснями і майже кожною відеогрою, створеною у двадцятому столітті.

Я запустив емулятор і вибрав «Robotron:2084», одну з моїх найулюбленіших ігор. Мені завжди подобались її божевільний темп та брутальна простота. «Robotron» був справою інстинктів та рефлексів. Старі ігри завжди допомагали мені очистити розум та заспокоїтись. Якщо я почувався пригніченим чи сумним через своє життя, все, що треба було зробити, це натиснути на кнопку «Перший гравець». Всі тривоги негайно зникали, а розум зосереджувався на невпинній пікселізованій атаці на екрані переді мною. Там, усередині двовимірного всесвіту гри, життя було просте: Є лише ти проти машини. Рухайся лівою рукою, стріляй правою, і спробуй залишатись живим так довго, як зможеш.

Я провів кілька годин, пробиваючись крізь хвилю мізків, сфероїдів, кварків та халків, аби «врятувати останню людську сім’ю»! Але врешті-решт пальці почало судомити і я став втрачати ритм. Коли таке стається на високих рівнях, ситуація погіршується швидко. Я витратив всі додаткові життя за лічені хвилини і на екрані з’явились два мої найменш улюблені слова: «КІНЕЦЬ ГРИ».

Я вимкнув емулятор і почав переглядати відеофайли. За останні п’ять років я завантажив кожен фільм, телешоу чи мультфільм, згаданий у «Альманасі Aнорака». Звичайно, я досі не переглянув їх усі. Це, ймовірно, зайняло би десятиліття.

Я вибрав епізод «Родинних зв’язків», ситкому вісімдесятих про сім’ю середнього класу, що живе в Огайо. Я завантажив це шоу, бо воно було одним з улюблених Галлідея, і мені здавалось, що в одному з епізодів може бути захована якась підказка, пов’язана з Полюванням. Я відразу захопився цим шоу, і вже передивився всі 180 епізодів по кілька разів. Здається, вони ніколи мені не набриднуть.

Сидячи на самоті в темряві, дивлячись шоу на своєму ноутбуці, я завжди уявляв, ніби це я живу в цьому теплому, добре освітленому будинку, а ці усміхнені, розуміючі люди — моя сім’я. Ніби у світі не було нічого настільки поганого, що не могло вирішитись до кінця одного півгодинного епізоду (або двох епізодів, якщо це було щось дуже серйозне).

Моє домашнє життя ніколи навіть віддалено не нагадувало зображене в «Родинних зв’язках», тому, напевно, воно мені так і подобалось. Я був єдиною дитиною двох підлітків, обоє утікачі, які зустрілись у стеках, де я виріс. Я не пам’ятаю батька. Грабуючи продуктовий магазин під час відключення електроенергії, він був застрелений. Мені тоді було всього лиш кілька місяців. Єдине, що я дійсно про нього знав, це те, що він любив комікси. У його коробках я знайшов кілька старих флешок з повними випусками «Неймовірної Людини-Павука», «Людей-Ікс» та «Зеленого Ліхтаря». Одного разу мама розказала, що батько дав мені алітероване ім’я, Вейд Воттс, бо воно звучало ніби секретне ім’я супергероя. Як Пітер Паркер або Кларк Кент. Це змусило мене думати, що він мав бути крутим хлопцем, незважаючи на те як помер.

Моя мати, Лоретта, виростила мене самотужки. Раніше ми жили в маленькому трейлері в іншій частині стеків. Вона працювала в ОАЗі в дві зміни: як теле-продавець, та як ескорт в інтернет-борделі. На ніч вона змушувала мене вставляти затички, щоб я не чув, як вона розпусно розмовляє, видурюючи гроші з когось в іншому часовому поясі. Але затички не дуже допомагали, тож натомість я дивився старі фільми з максимальною гучністю.

Я познайомився з ОАЗою у ранньому віці, тому що мати використовувала її як віртуальну няню. Як тільки я виріс достатньо, щоб носити візор та пару тактильних рукавичок, мама допомогла мені створити в ОАЗі свого першого аватара. Тоді посадила мене в кутку і повернулась до роботи, а я залишився досліджувати абсолютно новий світ, який дуже сильно відрізнявся від того, який я знав досі.

З того часу я виховувався певною мірою на інтерактивних освітніх програмах ОАЗи, до яких кожна дитина мала безкоштовний доступ. Великий шмат свого дитинства я провів тиняючись по змодельованій у віртуальній реальності вулиці Сезам, співаючи пісні з дружніми Маппетсами та граючи в інтерактивні ігри, які навчили мене ходити, говорити, додавати, віднімати, читати, писати та ділитись цим з іншими. Освоївши ці навики, я досить швидко відкрив, що ОАЗа також була найбільшою у світі громадською бібліотекою, де навіть така злиденна дитина як я мала доступ до кожної книги коли-небудь написаної, кожної пісні коли-небудь записаної, та кожного фільму, телешоу, відеогри та твору мистецтва коли-небудь створеного. Зібрані знання, мистецтва та дивовижі всієї людської цивілізації були там і чекали на мене. Але отримання доступу до цієї інформації виявилось палкою на два кінці. Тому що саме тоді я дізнався правду.

Не знаю, можливо, ваш досвід відрізнявся від мого. Для мене рости людською істотою на Землі в двадцять першому столітті було, м’яко кажучи, ніби удар у щелепу.

Найгірше в тому, щоб бути дитиною, те, що ніхто не казав правду про моє становище. Насправді, вони робили точно навпаки. І я, звичайно, їм вірив, тому що був лише дитиною і нічого не знав. Тобто, заради Бога, мій мозок навіть не виріс до нормального розміру, то як мені було знати, що дорослі мене обдурюють?

Тож я проковтував всі середньовічні нісенітниці, якими мене годували. Минув деякий час. Я трохи виріс, і поступово почав розуміти, що, відколи я вийшов з утроби матері, майже всі брехали мені майже про все.

Це було тривожним відкриттям.

Через це в дорослому віці в мене були проблеми з довірою.

Я став усвідомлювати огидну правду, як тільки-но почав досліджувати безкоштовні бібліотеки ОАЗи. Факти були прямо там і чекали на мене, заховані в старих книгах, написані людьми, які не боялись бути відвертими. Художники, вчені, філософи та поети, багато з яких вже давно померли. Читаючи залишені ними слова, я почав нарешті отримувати контроль над ситуацією. Моєю ситуацією. Нашою ситуацією. Те, що більшість людей називає «людським становищем».