Джонатан Свіфт

МАНДРИ ГУЛЛІВЕРА

Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів

_{Джонатан Свіфт і його «Мандри Гуллівера»}

_{Походження, освіта, життєва кар"єра Джонатана Свіфта (1667–1745) були тісно пов"язані з духовним саном. Предки письменника протягом багатьох поколінь були англіканськими священиками. Сам же Свіфт закінчив у місті свого народження — Дубліні (Ірландія) — богословський факультет Триніті-Коледжу і все життя мріяв одержати високу духовну посаду. Проте мрії ці важко здійснювалися.}

_{Дуже важливим було для Свіфта десятиліття (1689–1699 pp.), проведене в маєтку лорда Вільяма Темпла, політичного діяча у відставці, глибокого знавця античності. Юнак виконував обов"язки його секретаря. В ці ж роки він прийняв церковне посвячення і зробився сільським священиком. Спілкування з Темплем не лише збагатило Свіфта знаннями про античність, а й розпалило у скромному бакалаврі богослов"я жагу літературної творчості і політичне честолюбство.}

_{В останнє десятиліття XVII ст. у державному житті Англії відбулися важливі зміни. Після розгнузданого царювання королів Карла II і Якова II, що прийшло на зміну суворій диктатурі Олівера Кромвеля («реставрація Стюартів»), політичний істеблішмент країни вирішив віддати перевагу королю, який, уособлюючи собою непохитні принципи англійської монархії, разом з тим не втручався б у справи молодої буржуазії. Це був Вільгельм Оранський, штатгальтер (співправитель) у Нідерландах, який став правити наприкінці 1688 р. під ім"ям Вільгельма III. Новий король був протестантом, прихильником суворої моралі і не знав англійської мови. Страх перед католиками Стюартами був такий великий, що парламент прийняв спеціальний закон, за яким влада надалі мала перейти до представника Ганноверської династії. Невдовзі (після смерті наступниці Вільгельма Анни) таким королем став Георг І з династії Ганноверських курфюрстів. Він був німцем, протестантом і також не знав англійської мови.}

_{У цей час провідну роль в політичному житті країни починають відігравати торі і віги. Висунення у державному житті двох партій в якості основних політичних сил свідчило про певну рівновагу дворянства і буржуазії, яка встановилася, нарешті, після бурхливих часів Кромвеля і Стюартів. Цю рівновагу не намагалися зруйнувати нові королі, надаючи партіям можливості скільки завгодно зловтішатися дріб"язковою полемікою і прихованими інтригами одна проти одної. Історики стверджують, що англійська політика в цей час була певною мірою публічною. Це виражалося, зокрема, в тому, що партії залучали для своїх потреб письменників і видавців журналів, що призвело до небаченого розквіту журналістики. Літературна робота для партій добре оплачувалася.}

_{Починаючи з 1700-х років, Свіфт подовгу живе у Лондоні, втягнутий у вир політичної боротьби. Варто говорити не так про політичні погляди, як про уподобання Свіфта, зумовлені особистими нахилами, міркуваннями кар"єри і болісно розвинутим самолюбством. «Я написав 91 памфлет при трьох царствуваннях[1] до послуг 36 фракцій», — скаже він у віці 30 років. Тісно пов"язаний родинними стосунками з вігами, Свіфт виступив спочатку на боці цієї партії. Коли ж 1710 року гору взяли торі, він перейшов на їхній бік. Письменник зближується з вождями торіїв, зокрема з віконтом Болінброком.}

_{Саме тоді Свіфт стає всіма визнаним «міністром без портфеля», негласним радником торійського міністерства. В цей час тривала виснажлива для Англії війна з Францією за «іспанську спадщину». Він обрушується на вігів, прибічників війни, у своїх памфлетах («Поведінка союзників і колишнього міністерства у теперішній війні» та ін.). Коли 1713 року війна закінчилася Утрехтським миром, багато хто пов"язував цю подію із заслугами Свіфта-памфлетиста і називав мир «свіфтівським».}

_{Свіфт сподівається одержати від королеви Анни давно жадану винагороду — високу духовну посаду, проте отримує набагато скромнішу посаду декана (наставника) собора святого Патрика в Дубліні, куди мусив поїхати, страшенно розчарований і роздратований.}

_{Невдовзі королева помирає, трон посідає Георг І. Болінброк рятується втечею в католицькій Франції. Влада переходить у руки вігів, головою нового кабінету стає Роберт Уолпол. Хоча Свіфт відчуває себе ображеним дублінським призначенням, тепер його скромна посада вдалині від столиці слугує йому за надійний прихисток. Більше того, тут він пише серію памфлетів проти нового уряду на захист прав ірландського народу («Листи суконника» та ін.). Тут народжується головний твір сатирика — «Мандри Гуллівера» з усією гамою почуттів, що терзали дублінського в"язня: від жовчного гніву на свою долю в першій частині до повного розчарування у людині як такій в останній.}

_{Свіфт мав характер діяльний, честолюбний і іронічний. Він чудово усвідомлював свою виняткову інтелектуальну обдарованість. Втративши змалку батьків, він знаходив єдину втіху у читанні книжок, що допомогли йому розвинути розумові сили. Ще студентом міг по вісім годин, не відриваючись, просиджувати над книжкою. Мав вражаючу пам"ять і хист дотепника, які пізніше не соромився застосовувати проти знаменитих осіб (серед його жертв був, зокрема, Д. Дефо, автор «Робінзона Крузо»).}

_{Ще з юнацьких років прагнув політичної діяльності. Політичне життя тодішньої Англії можна було б схарактеризувати як безперестанне зіткнення честолюбних прагнень і особистих амбіцій. Воно заплутало у свої тенета і роздрібнило гострий практичний розум Свіфта, отруїло його світогляд скепсисом, але підготувало тим самим ґрунт для яскравої сатири, завдяки якій він назавжди увійшов до історії світової літератури.}

_{Діяльний настрій змінювався чорною меланхолією, і тоді Свіфт сприймав своє життя як нещасне, невдале. У листі до віконта Болінброка він згадував, як ще в дитинстві спіймав велику рибину, але коли витягав її на берег, вона зірвалася з гачка. «Це був прообраз усіх моїх наступних розчарувань», — резюмував він. В. Теккерей розповідає про Свіфта як про невдаху у великій політиці і теж користується красномовним образом (маючи на увазі події після Утрехтської угоди): «Карета з митрою і єпископською патерицею, які він жадає одержати, затрималася на шляху від Сен-Джеймського палацу[2]. Він чекає до самої ночі. Раптом прибігають гінці і повідомляють, що карета поїхала іншим шляхом. Він з прокльонами розряжає пістолети у повітря й іде геть».}

_{Особливо повно і яскраво Свіфт як людина розкрився у «Щоденнику для Стелли» (1710–1713), зміст якого складають його листи до коханої Естер Джонсон[3]. Він був старший від неї на 14 років. Естер була його єдиною в житті сердечною симпатією, відтоді як він познайомився з нею, восьмирічною дочкою економки Темпла, ще коли був секретарем лорда. Її смерть 1728 року була для нього сильним ударом і похитнула його здоров"я. Дедалі частіше зазнавав письменник виснажливих нападів головного болю, які зрештою призвели до тяжкої душевної хвороби. Свіфт передчував свій кінець. Якось, прогулюючись парком з поетом Едвардом Юнгом, він показав йому на в"яз із засохлою верхівкою, і сказав: «Ось так і я почну помирати — з голови». З 1742 року він був уже повністю непритомний.}

_{Свіфт похований вдячними ірландцями як національний герой у соборі, деканом якого він був 32 роки. Поруч з ним покоїться Естер Джонсон. На плиті викарбовано напис латиною, який письменник сам собі склав: «Тут лежить тіло Джонатана Свіфта, декана цього собору, і ядуче обурення вже не пече його серце. Йди, подорожній, і, якщо можеш, наслідуй приклад ревного захисника доблесної свободи».}

_{Практично все, що написав Свіфт, має характер соціальної і політичної публіцистики і тісно пов"язане з реальним життям Англії в першій третині XVIII ст. Завзятим сперечальником він постає в одній із своїх перших сатир — «Битві книжок» (1697, надруковано 1704), в якій відгукнувся на суперечку «Про стародавніх і новітніх», що точилася в цей час між французькими письменниками. Відлуння цієї суперечки проникли тоді в Англію, і тут вона розгорілася з новою силою у зв"язку з деякими твердженнями про античність лорда В. Темпла. З волі Свіфта, античність здобуває в його сатирі рішучу перемогу над «новітніми» авторами, що розкриває його власні літературні уподобання. В поемі, написаній гомеровим гекзаметром, сатирично зображено битву, в яку вступають книжки королівської Сен-Джеймської бібліотеки. Воєначальниками виступають самі автори. У «стародавніх» важкоозброєною кіннотою командує Гомер, легкою кавалерією — Піндар, стрільцями — Платон і Арістотель, піхотинцями — Геродот і Тіт Лівій. У поемі буквально розкривається зміст слова «суперечка» (французьке 1а querelle — «суперечка» і «сварка»); такий прийом матеріалізації метафори стане потім головним в його «Гуллівері».}

_{Переконаним латинистом виступає Свіфт і в питаннях граматики англійської мови. Він, як і більшість тогочасних учених, вважає, що англійська граматика повинна будуватися за зразком латинської. Мова Свіфта справді естетично близька основним принципам латини, їй притаманні ясність і чіткість синтаксису, гранична логічна розробленість думки, рівномірні експресивно-мовні акценти. Свіфт (як і Дефо) заклав мовні основи англійського просвітницького стилю. Водночас Свіфт виступав за те, щоб ґрунтом літературної мови була жива розмовна — як у письменників Єлизаветинської доби (друга половина XVI ст.). Мова ж світських салонів, на його думку, вже не може бути зразком мовної чистоти, оскільки засмічена жаргоном. У цьому Свіфт був солідарний з Мольєром, що у своїх комедіях висміював претензійну мову аристократичних кіл. З іншого боку, для Свіфта неприйнятною була позиція пуристів, які виступали взагалі проти будь-яких нововведень. Мовним питанням Свіфт присвятив кілька памфлетів і звернень на початку 1710-х років («Пропозиції щодо виправлення, покращення і поширення англійської мови…»). Відлуння лінгвістичних суперечок ми знаходимо в «Гуллівері» (див. ч. З, розділ V та ін.).}