10 Секретний агент Ікс-9

Доктор Брид призначив мені зустріч наступного ранку. Він сказав, що забере мене з готелю по дорозі на роботу, щоб уникнути складнощів при вході до Дослідної лабораторії. Її ретельно охороняли.

Отже, я мусив якось провести ніч в Іліумі. Я оселився в готелі «Дель Прадо» — осередку місцевого нічного життя. Бар готелю під назвою «Мис Код» був збірним місцем повій.

Трапилося так («Як мусило трапитись», — сказав би Боконон), що найближча до мене повія та бармен, котрий мене обслуговував, ходили до школи з Франкліном Гоніккером, мучителем жуків, середньою дитиною, зниклим нащадком.

Повія назвалася Сандрою й запропонувала мені такі втіхи, яких неможливо пізнати ніде, крім площі Пігаль та Порт-Саїду. Я сказав, що мені це не цікаво, а вона досить дотепно відповіла, що їй це також не цікаво. Пізніше виявилося, що ми обоє переоцінили нашу байдужість, але не дуже.

Утім, перш ніж порівняти наші пристрасті, ми побалакали про Френка Гоніккера, про старого татка, про Ейсу Брида та Загальну сталеплавильну компанію, а ще про Папу Римського й контроль народжуваності, а ще про Гітлера і євреїв. Ми говорили про шахраїв. Ми говорили про істину. Ми говорили про гангстерів та бізнесменів. Ми торкнулися теми хороших бідних людей, котрих саджають на електричний стілець, і багатих мерзотників, які цього уникають. Ми говорили про релігійних людей зі збоченнями. Ми багато про що говорили.

І ми повпивалися.

Бармен дуже мило поводився із Сандрою. Вона йому подобалась. Він поважав її. Він розповів мені, що в Іліумській середній школі Сандра була головою комісії з визначення класних кольорів. «Кожний клас першого року навчання, — пояснив він, — мав обрати певні кольори для значків, щоб потім з гідністю носити їх до випуску».

— Які ж кольори ви обрали? — спитав я.

— Помаранчевий із чорним.

— Гарні кольори.

— Я теж так уважаю.

— А Франклін Гоніккер теж входив до складу комісії?

— Нікуди він не входив, — зневажливо сказала Сандра. — Ніколи не брав участі в комісіях, ніколи не грався ні з ким, не водив дівчат гуляти. Не знаю, чи взагалі він розмовляв з дівчатами. Ми прозвали його «Секретний агент Ікс-9».

— Ікс-9?

— Авжеж! Він завжди поводився так, ніби поспішає з однієї явки на другу і не може ні з ким розмовляти.

— А може, у нього справді було дуже таємне життя? — припустив я.

— Та ні!

— Ні, — чмихнув бармен. — Він був з тих хлопців, що збирають моделі літаків і займаються всілякими нісенітницями.