Зранку Дзвінка і Дмитрик побігли до озера.

З верболозу вистромилися дві голови.

— Привіт! Може, комусь ароматного квіткового повітря? — запитав Тиціан.

— Привіт! Може, когось полоскотати? — запитала Ольма.

Дмитрик зробив крок назад і нервово гигикнув. Йому вистачило вчорашнього вечора в міській раді. А от від квіткових ароматів діти не відмовилися. Водяник дав їм повітряні кульки. Вдихаючи аромати матіоли і м’яти, діти й водяні мешканці говорили про озеро. Очевидно, Захланські просто так не здадуться. Може, нічого тут і не збудують, але озеро відходами закидають.

— Ольмо, а чому ви стали русалкою? — раптом запитав Дмитрик, і скельця його окулярів запітніли.

— Дмитрику-Дмитрику, — всміхнулася русалка (коли вона посміхалася, то здавалася ще милішою й гарнішою), — то давня історія про велику любов. Навряд чи комусь тепер вона цікава.

— Цікава, розкажіть нам! — попросила Джмеленя. Як і кожна дівчинка, вона дуже любила історії про любов, а особливо про велику.

— Гаразд! Це було двісті тридцять років тому…

— То ви така стара? — вигукнув Дмитрик і недовірливо оглянув Ольму з ніг до голови.

— Так. Така стара. Але для русалки це не важить! — Ольма байдуже знизала плечима.

— Значить, я для неї точно замалий. Різниця у віці більше двохсот років — прірва між людськими почуттями, — тихенько пробурмотів хлопчик, а вголос додав: — Вибачте, що перебив, продовжуйте далі, будь ласка.

— У ті давні часи я була вродливою дівчиною… і ще живою. Мешкала у Львові, мала вийти заміж за молодого купця. Наші батьки вже домовилися про день весілля.

— І у вас мала бути дуже гарна весільна сукня й довжелезна фата! — вигукнула Джмеленя з нетерплячки.

— Так, дуже довга, шість метрів! І її мало нести восьмеро дітлахів, одягнених ангеликами. Мій коханий Теодозій вирішив перед весіллям ще раз привезти товар з Атен і поїхав на море. Там сів на свій торговий корабель і поплив до Греції.

— Атени — це столиця Греції, — блиснув знаннями з географії Дмитрик.

— От поплив він до Греції й не вернувся. А потім у Львів прийшов лист, який повідомляв, що корабель Теодозія пішов на дно біля Стамбула.

— Стамбул — це в Туреччині, — уточнив Дмитрик.

— Світ став мені немилим. Я вийшла на місточок над Полтвою й довго стояла, дивлячись у воду. Підступну, люту воду, що забрала назавжди моє кохання! І так довго стояла, що зомліла й полетіла вниз, у річку.

— У каналізацію? Полтва тече в каналізації! — нагадала Дзвінка.