— Кохана, не треба!

Русалка обернулася до нього зі щирим здивуванням у зелених очах.

— Ти сказав мені кохана?

— Вибачте, я переплутав! Я одружений! Я нічого такого не мав на увазі! — мовив тато, побачивши, що в сукню його дружини вбралася стороння красуня.

Засапавшись, на дах вибігла секретарка.

— Кажуть, що тут чотириста вісім сходинок, а як на мене, то всі п’ятсот! — пробурмотіла вона.

За нею вистрибнули Дзвінка і Дмитрик. Усі разом кинулися до парапету, але мера там не було.

— Ой, лишенько! — заголосила Ангеліна. — Вона кинула його!

— Я сам впав! — долинуло звідкілясь знизу. — Витягніть мене, бо я не можу підтягнутись: у мене живіт від сміху болить.

Мер стояв підборами на карнизі вежі, тримаючись пальцями за шов на бляшаній обшивці. Спільними зусиллями його витягнули назад. Ольма простягнула Дзвінці аркуш і мовила:

— Я зробила своє. Озеро врятовано. До побачення! Може, колись запливу до вас! — І пішла сходами вниз.

Мер ураз ожив і, ледве звівшись на ноги, ступив услід за нею.

— Красуне, почекай. Де я зможу ще раз побачити тебе?

Красуня-русалка щось відповіла, але на маленькій вежі, що здіймалася на даху ратуші, саме вдарив дзвін. Міський годинник відбивав шосту. Ольмині слова потонули в лункому металевому переливі. Вона, схопившись за голову, стрімголов побігла вниз, щоб не чути передзвону.

Усі на даху розвернулися та глянули на рідне місто. З висоти пташиного польоту воно виглядало неперевершено красивим і просто казковим. Маленькі будиночки з кольоровими дахами, сотні й тисячі вікон і балкончиків, мальовничі церкви та стрункі костели, безліч барвистих парасольок на блискучій мокрій бруківці — і все це швидко ховає за своєю завісою злива. Знову прийшла звична львівська погода.

Дзвінка сховала аркушик у кишеню й полегшено зітхнула. Добре, що все так майже щасливо закінчилося, правда, мокро!