— Що тобі сказали про синець?

— Не хвилюйся про це. Він добре розуміє, чим ми тут займаємося. То що, почнемо?

Сергій провів легку розминку і, дивлячись їй в очі, сказав:

— Ну що ж, раз ти так хотіла, зробимо спаринг. Контрольний двобій. Один — п’ять хвилин, на повному серйозі. У хід ідуть усі прийоми. Я, попереджаю, працюю на повну потужність. Звичайно, усяких «костоломських» штучок застосовувати не буду, це зайве. А так — не ображайся…

Вона мовчки дивилася на нього — спокійно і, як йому здалося, насмішкувато. Сергій розгубився і замовк. В її очах дійсно читалася насмішка!

— Знаєш, давай краще зробимо по-моєму. Я вигадала щось краще. Гаразд? Цього разу ніякого криміналу та ризику.

— Гаразд… — невпевнено промовив Сергій, — чого ж мені ображатися? Як то кажуть, хто платить, той і замовляє музику… Тільки прошу наперед пояснити все у деталях.

— Отож і я кажу, — підхопила Юлія, — хто платить…

Вона наблизилася до підвіконня, взяла щось і показала йому. Це була новенька стодоларова купюра.

— Це платня за повноцінний іспит, а не за вішання лапші на вуха. Так от, ми проводимо три двобої. В усіх трьох ти нападатимеш і від твоєї спритності залежатиме, чи отримаєш ти цей приз.

Юлія підійшла до того ж вікна і взяла в руки електронний годинник. Цифри на ньому висвічували — 00:00.

— В усіх трьох спарингах ти повинен вразити мене менш як за хвилину. Якщо почуєш сигнал до того, як проштрикнеш мене наскрізь, вважай, плакав твій приз.

Вона підняла з килима гумовий ніж у формі фінки, тільки чомусь занадто кривий, і простягнула йому. Цей бутафорський ніж Гайдукевич десь роздобув для неї наступного ж дня після початку їхніх тренувань. Сергій невпевнено взяв ножа і покрутив у руках, відчуваючи ніяковість. На підвіконні лежала стодоларова банкнота, яку йому давали практично задарма.

— Бачиш, — мовив Сергій, — фінансові справи зі мною веде твій чоловік, так що… Ну, словом, якщо він вважатиме за потрібне проведення такого дорогого іспиту, то, я гадаю, він сам поговорить зі мною про це.

Її очі спалахнули справжнім гнівом і образою. Він навіть пошкодував, що вимовив останню фразу.

— Зрозуміло, — сказала Юлія, — а мене ти, відповідно, вважаєш нікчемною підстилкою для крутого боса, яка не вирішує нічого? Дякую! Хоча, власне, це твоя особиста справа, що про мене думати. Так от, пане вчителю, від сьогодні усі розрахунки вестиму з вами я сама, щоб вас не гризло сумління. А завтра ви матимете змогу побачити Бориса Олександровича, і він сам вас про це повідомить.

Сергій намагався щось сказати, але вона не давала такої змоги.

— А сьогодні вже, пане вчителю, повірте мені на слово, адже я морально налаштувалася на проведення цього заходу і не варто все переносити на інший день. Один іспит ви мені вже зіпсували. Давайте хоч цей все-таки доведемо до кінця. Домовилися?

Сергій знітився і якусь мить не знав, що й відповісти. Її очі випромінювали такий гнів, а тон — таку зверхність і навіть презирство, що важко було не розгубитися. Напевно, вона геть забула свій благальний погляд та голос якихось три дні тому. Виникло якесь подвійне відчуття: з одного боку, стало соромно, що образив дівчину, якій взагалі-то симпатизував передусім за характер та наполегливість. З другого боку, йому вказували на місце, чого він стерпіти не міг. Тому якусь мить він вагався. Врешті підійшов до вікна, взяв банкноту і, повернувшись до Юлії спиною, відійшов у протилежний куток. Тепер на його обличчі був звичайний спокійний вираз.

— Гаразд, — тихо сказав Сергій, — будь по-твоєму. Могла б купити собі морозива… Образити тебе я не хотів, просто я педантична людина, коли справа стосується грошей. Студентська звичка.