— Це честь — працювати з вами, — сказав Нейт, бо й справді так вважав. — Ваш вклад важко переоцінити.

Старший чоловік поглядав під ноги, на тротуар, доки вони прогулювалися темною вулицею. Їхня зустріч тривала вже шість хвилин. Час було прощатися.

— Може, вам ще щось потрібно? — спитав Нейт. Він заплющив очі та зосередився. Батареї передано, диски отримано, резюме додано, є розклад закордонних поїздок. Єдине, що лишалось запланувати, це наступна особиста зустріч за три місяці.

— Ми зустрінемось за три місяці? — спитав Нейт. — На той час уже настане справжня зима, грудень. Нове місце, ІҐЛ, біля річки?

— Так, звичайно, — сказав МАРБЛ. — Оrel. Я підтверджу повідомленням за тиждень до зустрічі.

Вони знову наближались до кінця вулиці, поволі рухаючись до яскравих ліхтарів перехрестя. Неоновий знак сповіщав про станцію метро через дорогу. Раптом Нейт відчув, як по спині пробіг тривожний морозець.

Пошарпана «лада седан» повільно проїхала перехрестя, на передньому сидінні двоє чоловіків. Нейт та МАРБЛ притиснулись до стіни будинку, повністю сховались у тіні. МАРБЛ також помітив машину, він був таким само фахівцем вуличних операцій, як і молодий куратор. Інше авто, новіший «опель», проїхало у зворотному напрямку. Двоє чоловіків усередині дивилися в інший бік. Озирнувшись, Нейт помітив, як третє авто повільно завертає на вулицю. Горіли лише стоп-сигнали.

— Прочісують місцевість, — прошипів МАРБЛ. — Сподіваюся, ви не припаркував машину десь неподалік?

Нейт похитав головою: «Ні». Ні, ні, дідько, ні. Його серце вистрибувало з грудей. Буде гаряче. Він миттю поглянув на МАРБЛа, і вони удвох зарухалися, як один. Забувши про шпигунські порошки, забувши про все на світі, Нейт допоміг МАРБЛу зняти його темне пальто, вивертаючи навиворіт, витягуючи його руки з рукавів, перетворюючи на світле пальто іншого крою, вкрите плямами та потерте на рукавах та з країв. Нейт допоміг МАРБЛу накинути його на плечі. Потягнувшись до внутрішньої кишені пальта, Нейт дістав поїдену міллю хутряну шапку — частину його власного маскування — та нап’яв на голову МАРБЛа. МАРБЛ дістав із зовнішньої кишені окуляри в товстій оправі, одна з дужок яких була перемотана білою стрічкою, та надів їх. Нейт поліз до іншої кишені та дістав коротку палицю, яку злегка струснув. Еластичний шнур усереди­ні розпрямився, перетворивши палицю на ціпок, який Нейт вклав МАРБЛові в руку.

Москвич середніх років зник, за вісім секунд його замінив старий скрипучий пенсіонер у дешевому пальті, з ціпком у руці. Нейт злегка його підштовхнув у напрямку перехрестя та станції метро. Такий вчинок кидав виклик правилам, користуватися метро було небезпечно, це означало самому йти в підземну пастку, та якщо МАРБЛові удасться втекти, це того варте. Маскування мало убезпечити від кількох камер спостереження на платформах.

— Я відведу їх звідси, — сказав Нейт, доки МАРБЛ, згорбившись, шкутильгав до перехрестя. Старий невидимка кинув на нього погляд, серйозний, але холодний, і підморгнув. «Цей чолов’яга — легенда», — подумав Нейт. Та зараз головним для нього було відволікти машини спостереження, перетягти їхню увагу на себе, подалі від МАРБЛа. Однак не можна їм попастися. Якщо в його кишені знайдуть диск МАРБЛа, старий — труп, як і у випадку, коли його самого заарештують.

Тільки не на його вахті. Голову та горло обдало холодком. Комір пальта був піднятий, хвилювання зникло, і він швидко перебіг дорогу перед машиною спостереження, яка поволі рухалась вулицею в його бік на відстані з півкварталу. Це мала бути ФСБ, громила, що займаються внутрішнім шпіонажем у Російській Федерації. Це їхня територія.

Двигун «Лади 1200СС» заверещав, вони помітили його у світлі вуличних ліхтарів, і він помчав до наступного кварталу та пірнув у підвальний сходовий майданчик, що смердів сечею й горілкою, а за його спиною почулося скреготання шин. Чекай, чекай, тепер знов рухайся, мчись провулками, перебігай, ховаючись, наземними переходами, лети вниз сходами до річки. Минай шлагбауми, перебігай залізничні колії, міняй вектор та напрям щоразу, як вони втрачають тебе з поля зору, нехай їхні здогадки будуть хибними, прослизай крізь їхню заставу. Перевірка часу: майже друга ночі.

Його трясло від утоми, і він біг, потім ішов, потім ховався за припаркованими машинами, чуючи усюди навколо звуки двигунів, які зрештою сходилися в одній точці, потім розсіювалися, потім знову сходилися, намагаючись наблизитись достатньо, щоб роздивитися його, достатньо, щоб покласти його обличчям на асфальт і запхати свої руки йому до кишень. Він чув звуки їхніх шумопонижувачів, як вони волали в рації, вони були у відчаї.

Його перший інструктор зі стеження сказав йому: «Ви відчуватимете вулицю, містере Неш, і неважливо, це Вісконсин-авеню чи Тверська, ви її відчуватимете», і Нейт з біса добре її відчував, та їх було забагато, хай навіть вони й не знали точно, де його шукати. Шини автомобілів скреготали на мокрій бруківці, доки вони гасали туди-сюди, і добре було, що вони не мали на нього достатньо інформації, аби розгорнути повномасштабну операцію, а погано — те, що час був на їхньому боці. Слава Богу, вони розшукували його, значить, МАРБЛа таки не помітили. Нейт молився, щоб старого справді не помітили, доки той пірнав у метро, і щоб спостереження не проводили з самого початку, адже це б означало, що друга команда тепер слідує за МАРБЛом. Вони не впіймають його агента й не отримають пакета з дисками МАРБЛа, небезпечними, мов динаміт у його кишені. Скреготливі шини розчинились удалині, і на вулицях стало тихо.

Перевірка часу: вже за другу, ноги й спина ниють, в очах темніє, він спускається вузьким провулком, притискаючись до стін, ховаючись у тінях, сподіваючись, що їх уже нема, уявляючи, як усі ті пом’яті машини заїжджають у гараж, відгонячи запахом гарячого металу, з них скапує бруд, а начальник групи кричить на них у кабінеті. Нейт не бачив жодної машини вже кілька хвилин і вирішив, що вискочив з периметра пошуку. Знову пішов сніг.

Попереду заскрипіли колеса, авто зупинилось, дало задній хід і звернуло в провулок, у світлі його фар було видно, як ішов сніг. Нейт притиснувся до стіни, намагаючись сховатися, хоч і розумів, що його, певно, помітили, вогні фар освітили Нейта, машина просувалася вперед, плавно рухаючись його боком провулка. Нейт зачаровано спостерігав, як авто наближається, пасажирські дверцята пролітають за кілька сантиметрів від стіни і два зосереджені обличчя вдивляються поперед себе, склоочисники невпинно змітають сніг. Невже ці ФСБшні тварини його не помітили? Та потім він усвідомив, що вони прекрасно його бачили, вони намагалися розмазати його по стіні. Існує неписане правило, що групи спостереження, які йдуть слідом за іноземним дипломатом, ніколи, ніколи не вчиняють насильницьких дій, так казали інструктори, і справді, серйозно, якого хріна робили ці козли? Він поглянув назад і побачив, що вихід з провулка надто далеко.

Відчути вулицю, містере Неш, а головне — відчути чавунну дренажну трубу, що спускається будинком за кілька футів від нього, приєднана до цегельної кладки іржавим металевим кріпленням, і доки машина набирала швидкість, він підскочив і вхопився за трубу, користуючись цим кріпленням, щоб здертися вище. Авто врізалося в стіну, розколовши дренажну трубу, дах машини опинився прямо під зігнутими ногами Нейта. З важким скреготом автомобіль проїхався уздовж стіни та зупинився. Вони заглушили двигун, і Нейт відпустив трубу, впав на машину, а потім на тротуар. Дверцята водія почали відчинятися, з них виходив дебелий чоловік у хутряній шапці, але вони ніколи, ніколи не вчиняють насильницьких дій щодо своєї цілі, і Нейт плечем притис дверцята, затиснувши голову та шию громила, почув крик, побачив спотворене від болю обличчя. Нейт ударив його по голові дверцятами ще двічі, дуже швидко, і чоловік звалився назад у машину. Пасажирські дверцята були затиснуті стіною, і Нейт бачив, як інший громило намагається перелізти через переднє сидіння, щоб ді­статись до задніх дверцят, тож це був слушний час знову втекти, і Нейт помчався вниз провулком, зникнувши в тінях і звернувши за ріг.

За три будинки він натрапив на закопчену їдальню, відчинену в таку пізню годину, її світло розливалося на засніженому тротуарі. Нейту було чути, як машина в провулку дає задній хід, двигун реве. Він заскочив до крихітної порожньої забігайлівки та зачинив двері. Одна кімната, нічого окрім прилавка в кінці, декількох засмальцьованих дерев’яних столів та лавок, вицвілих шпалер і закіптюжених тюлевих фіранок на вікні. Стара баба з двома зубами, мов із консервним ножем у роті, сиділа за прилавком, слухаючи тріскуче радіо та читаючи газету. Дві пошарпані алюмінієві каструлі з супом булькали на електроплиті в неї за спиною. Кімнату заповнював запах вареної цибулі.

Ледве стримуючи руки, аби не тряслись, Нейт підійшов до прилавка й російською замовив миску борщу, дивлячись у відсторонені очі баби. Сів спиною до прикритого фіранкою вікна й почав дослухатися. Одна машина проревіла, потім ще одна, а потім нічого. По радію комік розповідав анекдот: