— Ще не час.

— Це менi вирiшувати, — закричав було Принц, але осiкся. Встав, пiдняв обрiз, переламав його i загнав туди два набої. Набої новенькi, з блискучої мiдi, видно, зарядженi жаканом.

Тодi старий потягнув повiтря нiздрями, i йому зробилося шкода цього свiту, цього чолов’ягу. А потiм перемiшалося, так, напевне, перемiшалося все у життi старшого Побiденка, який в одну нiч став називатися Принцом Дакарським. Вiн навiть не згадував, бо свiт спогадiв зараз був для нього надто чужим, швидше, далеким, як нiч, що сьогоднi прийде, але вiн уже не застане її тяжкого подиху в запiтнiлих вiкнах, як тодi, серед жовтого молозива лiхтарiв, що мерехтiли одноманiтним тягучим сяйвом.

Вона стояла пiд дощем у намоклiй сукнi, в подертiй курточцi з написом «Ми любимо нашого американського тата», притискаючи до грудей рожевi вiд холоду кулачки з обтрiпаними букетиками безсмертникiв; вiдразу починалася чорна вирва пiдземного переходу, лiворуч пахтiв запахами «Макдональдс», а люди метушилися, йшли, занурившись у мелясу лiхтарного свiтла перед тим, як пощезнути з поля зору, навiки для тебе i для бiльшостi, у велетенських норах метро i пiдземного переходу, i лише мертве без риби озеро, де червоним олiвцем пiднiмалася труба смiттєспалювального заводу, приносило гнилiсне, але уперте дихання свiтла. Володька Побiденко зупинив вантажiвку, наче вжалений, дивився на пух густого неправдоподiбно рудого волосся, збитого у дрiбненькi кiльця, на рожевi кулачки, притиснутi до грудей, i мертвi безсмертники, мокрi, як ганчiр’я. Вiн вилiз iз кабiни, постояв, нервово тягнучи смердючу «Приму». Темрява давила на плечi, а навпроти, у кiлькох кроках вiд нього, стояла дiвчинка на тоненьких ногах, витягнувши худу шию, на яку насаджена гарна голова з волошковими очима, що прозорили з-пiд шапки рудого пуху на свiт, i вигостреним, з горбинкою носом; вiн не знав, хто вона; проживши добрих п’ять десяткiв рокiв, вiн так i не навчився розрiзняти жiнок, розбиратися в їхнiй поведiнцi, хоча це не було нiчим особливим для нього, бо у пам’ятi, в глибинi ночей, бiлих простирадлах, запахах кухнi, iржавої води жила його покiйна дружина, i за довгi роки вiн звик з нею кожного разу прощатися, подумки цiлуючи в розтуленi уста. I тодi вiн нiчого вже не думав, тобто того разу нiчого не думав, а ловив загублений погляд волошкових очей i бажав вiдчути дихання розтулених, фiолетових вiд холоду уст. Йому нiчого iншого не прийшло в голову, як пiдiйти i запитати:

— Ти хочеш їсти?

— Так…

Вона не здивувалась, як людина, давно звична до цього. Вiн узяв її за руку i повiв до вантажiвки, лячно стискаючи вузьку i холодну долоню з довгими пальцями, ловлячи себе на думцi, що вже колись, дуже давно, вiдчував подiбне.

У кабiнi, коли його обдало теплом, вiн прийшов до пам’ятi, злякався однiєї думки: що далi? Але витягнув вовняного светра, простягнув звично й упевнено, навiть не гадаючи, що може за цим послiдувати, а вона стягнула куртку, потiм сукню через голову, бризнувши холодною водою i запахами переходу, вулицi, вивiтрених парфумiв, потiм повернула до нього розрожевiле обличчя i попросила чимось витертися.

— Ага, ага, ага, — забубонiв вiн, однiєю рукою риючись у бардачку, нарештi вiдкопав шматок якоїсь тканини i кинув дiвчинi, вибачаючись, що нiчого iншого немає.

— Нiчого, — сказала вона.

Вiн натиснув на стартер, машина зрушила з мiсця, i вiн зловив себе на думцi, що ж таки вiн чинить i для чого воно все; свiтло било крiзь скло прямо на її обличчя, ледь пiдняте, з гострим пiдборiддям, а вiн вчепився у кермо так, що аж кiнчики пальцiв побiлiли, кров вiдiйшла вiд обличчя, i видавалося, що тiльки очi живуть та серце, що боляче гупотiло у грудях.

Так у його домi, занедбаному, з купами протрухлявiлих меблiв та книг, з’явилась Алiса. Спочатку вона подовгу сидiла, пiдтиснувши ноги, з нерухомим поглядом, одягнена у непомiрно великi джинси та вовняного светра, щось тихенько наспiвуючи про себе. Вiн повертався з роботи, готував якусь їжу i вiдносив до кiмнати сина. Того, чого Побiденко боявся найбiльше, не вiдбулося, i вiн полегшено зiтхнув. Десь через тиждень вiн спробував з нею говорити, але вона усмiхалася так, що йому робилося моторошно, i вiдповiдала коротко «так» чи «нi». Вiн звик до неї, як до старих дзиґарiв, до обтрiпаних плакатiв, до посуду, принаймнi переконував себе, але жарко обдавало груди, коли вона, обмотана рушником, виходила з ванної i сушила проти вiкна бiля батареї волосся, перевiсивши голову i розкинувши рудi кiльця патлiв золотистими iскрами по бiлих худих плечах. Худе, вже жiноче плече, вiн уявляв собi чиїсь руки на ньому або взагалi лiзли думки зовсiм нечистi, як гадав Побiденко. У понедiлок, через тиждень пiсля її з’яви, вiн залiз до заначки, куди вперто складав грошi, що їх надсилав син, — начебто i не гребував, але не наважувався їх витрачати.

— Хочеш, я тобi куплю сукню?

— Хочу.

— А ще, видно, треба телевiзор.

— Так…

— А може, хочеш ще щось?

— Ляльку i косметичку.

— Скiльки тобi рокiв?

— Сiмнадцять.