Cтраждання святого священномученика Вавила і з ним трьох отроків

Нумеріян, цар злочестивий, перебуваючи у великій Антіохії, якогось дня  сотворив великий празник  бісам і приніс всепоганим ідолам жертви, змішавши їх із неповинною кров"ю, бо заколов сина царського, малого хлопця, його він мав для застави твердого й непорушного миру від одного варварського царя. Коли ж із тим царем вів війну через певний час, то не могли один одного здолати, відтак постановили мир поміж собою і, клятвами утвердивши його та приязнь поміж собою поклавши на познаку нерушного миру та дружби, дав цар Нумеріяну своє юне дитя, доручивши турботі його, - хай, наче батько виховає його і як власного сина має його в себе. Нумеріян же царського сина тепло прийняв, однак нелюдську лютість виказав, бо зламав мир із тим царем, зневажив клятву і, відкинувши приязнь його, сам своєю рукою заколов сина царського у храмі поганих своїх богів.

У той час пастирем Антіохійської Церкви був святий і богоносний отець Вавило, що за божественним знаменням вибраний був на архієрейський престол. Добре пасучи Христове стадо, прикладом бував для вірних  словом, життям, любов"ю, духом, вірою і чистотою. Той-бо, коли такий бісівський празник та люте вбивство здійснювалися, зібрав своїх вірних людей, що були в Антіохії, і, ввійшовши у святу церкву, приніс безкровну жертву істинному Богові, молячись про своє словесне стадо, хай не буде розтягнене від душепогибельних вовків, і навчаючи овець своїх бути міцними вірі і не відпадати в часи напасті.

Нечестивий же цар, повертаючись од нелюдської і людиновбивчої жертви, подався до християнської церкви, бажаючи бачити здійснювані божественні таїнства, а заодно й осквернити святиню Господню своїм нечестивим входом. Тоді Божий ревнитель, святий великий Вавило, почувши, що цар із усім своїм синклітом іде до церкви, залишив божественний олтар і вийшов насупроти царя, ставши у церковних дверях. І, побачивши, що наближається, велиголосно до нього закричав: "Не подобає тобі, царю, що ідолопоклонником є, входити до святині живого Бога і оскверняти її входом своїм!" І супротивився вельми святий Вавило цареві, в ідольському злочесті його викриваючи й докоряючи і цілковито забороняючи йому ввійти до церкви, а коли приступив цар ближче до дверей, святий Вавило таку дерзновенність виказав - правицю свою до грудей царських приклав, зупиняючи його і відпираючи від храму Божого, а повернутися назад царю був великий сором. Відтак насиллям захотів зайти, маючи із собою слуг та воїв, одначе певна сила Божа через святого Вавила не дозволила і не допустила нечестивому навіть порогу церковного торкнутися, бо слова Вавилові були ніби слова ангелові, що устрашають дерзновенну душу безбожного. До того ж цар численного люду остерігся, боячись, щоб тоді повстання, заколот супроти нього учиняться - вельми

багато вірних у той час зібралося, мовчки ту докуку перетерпів і з гнівом відійшов у свої палати.

Назавтра ж повелів ту церкву вогнем спалити, патріарху ж, поставивши перед себе, почав докоряти, що постав на таке діло, кажучи: "О найокаянніший від усіх! На кого уповаючи ти зважився супротивитися моїй державі і заборонив мені зайти до церкви? Чи не знаєш, яке велике зло докучати цареві і якій покарі піддається той, що осмілився обезчестити особу царську?" Святий же Вавило безбоязно відповів: "Не дивлюся на царя земного, не соромлюся особи його, але на небесного Царя позираю й уповаю на нього, і боюся Того, що мене своїм пастирем над вівцями поставив і велить мені невсипущим бути, щоб помітити вовка і не допустити заходити у стадо звіру. Тож не царю я докучив, знаю-бо, яка то дерзновенність, коли докуку нанести цареві - недалеко те від несамовитості, але притримав того, котрий входом своїм хотів докучити Божій святині й осквернити її, тому справ, - воздай мені жарливо, щоб ти мені за це подякував, бо втримав тебе від такого лихого почину, ним би ти наніс собі останню погибель, запечаливши до кінця Творця твого, а від нього відпасти - це лютіше є і більше всілякої смерті". Нумеріян же каже: "Належить тобі щодо вчорашнього дерзновенного супроти нас діла розкаятися і прощення від нас шукати, ти ж і нині нам докучаєш". Відповідає Вавило: "Не годиться нам, християнам, анікому з людей ані докоряти, ані докучати, та й тобі не творимо докуки - не годиться-бо безчестити Боже творіння, що пошановане його образом. Одначе, коли хто на Бога постане і безчестя святині його принесе, то такого не лише пошановувати не є  достойно, але й возненавидіти його, як ворога, є праведно, бо каже божественний Давид: "Отож ненавиджу твоїх ненависників, Господи, і твоїх заколотників бриджусь: повною ненавистю я ненавиджу їх, вони стали мені ворогами". Святому, що таке говорив, рече цар: "Покинь велемовні ці свої словеса і послухай нас: коли хочеш уникнути страти за свій переступ і дістати від нас прощення, то принеси жертву богам нашим і поклонися їм". Відповідає святий: "За доручене мені стадо всяко страждати й душу свою покласти я готовий". Тоді, помовчавши, рече: "Неможливо мені, о царю, відступити від Бога мого і служити псевдо іменитим богам; їхні ж бо беззаконні діла і згадати соромно". І Цар же каже: "Знову тобі попереднє слово з"явлю:  покинь велемовність свою і віддай жертву богам. Коли ж ні, то тебе злого зле погубить моя держава". Відказує Вавило: "Бажаю збавити тебе від мороку, що оточив тебе, аби уникнув нескінченної муки. Ти ж і інших до тієї муки закликаєш, запалюючи собі більшу геєну, кажу-бо тобі, що не зможеш уникнути рук живого Бога". Мучитель, покірливим себе вдавши, почав без гніву запитувати святого Вавила: "Чи можеш ти, - рече, - сказати нам, що є Бог?" Відповідає Вавило: "Єства Божого, хоч і потрудишся вельми, осягти не зможеш: Бог-бо є невимовний, неосяжний і помислами людськими не спитаний, начало всім і склад, Цар і Творець і Господь усіх. Є Він завжди, сотворив ангелів та архангелів й інші всі безплотні єства, по тому, створив чоловіка і незчисленними наповнив його благами, поставив його царем на землі, як сам Він є царем на небесах, і дав йому жити в раю. Щоб збагнув чоловік свою честь, наскільки перевищує інших живих істот, [Бог] привів їх перед нього і наказав надати їм імена. Створив йому і помічницю й удостоїв його насолоджуватися божественною своєю бесідою. Але невдячний чоловік зневажив Творця і заповіді Його відкинув, послухався ворога, що не створив йому ніколи ніякого добра, тільки підступне слово приніс. Йому ж бо повірив, позбувся раю, вигнаний правим судом Божим. Але незлобивий Бог, хоч і відігнав його, одначе не перестав добродіяти йому, виказуючи, що хоч і незчисленно согрішили, не хоче погибелі нашої, а подає нам, щоб могли спастися". Нумеріян же, ті слова чуючи, не зміг збагнути: душа-бо, що не вкусила благодаті і не причастилася розуму, нітрохи невмовлена й буйна, як може збагнути корисне? Одначе, соромлячись тих, що стояли охрест (щоб не було пізнане його нерозуміння) вдавав, ніби все, що каже Вавило, розуміє і похвалив святого, що добре говорить. Тоді знову запитав його, кажучи: "Що є людина?" Він же відповідає: "Людина є від землі порох і смертний, більше всіх істот живих смертних найчесніша, покірлива, друголюбна, хоч і стали ми один супроти одного над звірів лютіші". Нумеріян же, дивуючись Вавиловим словам, а заодно й себе мудрим показуючи, клянеться богами своїми, засвідчуючи Вавилу, що мудрі вони і нічого неправдивого не кажуть, отож хай богам віддасть жертви. Сказав-бо: "Одного лиш Вавилу бракує: хай пошанує богів наших, хай такий мудрий чоловік не безчестить честі богів і не зброїть на них язика свого". Зирнувши знову на Вавила, каже: "О старче наймудріший, принеси богам жертву і як батька тебе собі матиму: видять боги, що не брешу, численним маєткам в державі моїй паном будеш". І зваблював цар праведного мужа всілякими ласками, багатств великих та почестей обіцянкою, але правдешній Христовий ісповідник пробув нерушний у вірі,  а на улесні мучителеві слова так відповів: "Голова всіх благ — благочестя, воно-бо, а не те, що обіцяєш мені ти, є блага убогість і остання докука і позбуття того, що маю". Нумеріян, бачачи святого Вавила за неприхильного до їхнього злочестя, ярістю запалився і повелів Вікторину, князеві своєму, хай тяжкі вериги залізні на шию йому й на ноги накладе і водить по місту на позір усім; сподівався-бо беззаконний, що чесний той муж, славлений і пошанований від усіх громадян, посоромиться такого безчестя і піддасться їхній злочестивій волі. Коли ж наклали вериги на святого, цар, знущаючись із нього, рече: "Свідчуся богами, Вавиле, що ліпше тобі в тих веригах ходити, підходять вони старості твоїй?" Відповів святий: "Ти, царю, те кажеш на посміх мені, я ж  тобі істину зголошую: "Такі менічесні є вериги ці, як тобі вінець царський; і страждання за Христа такі мені любі, як тобі твої скиптри, і смерть за безсмертного Царя так мені бажана, як тобі життя твоє".

Трапилося там при Вавилу бути трьом хлопцям за породом братам, що були в малих літах, але старі мудруванням, їх-бо святий Вавило духовним харчем виховав і мав їх як дітей своїх; вони ж пішли за учителем своїм і не залишали його, узами окладеного. На них, подивився цар і рече до святого: "Гадаю, Вавиле, що до гордині тебе вивишують ці діти, учителем тебе називаючи, і це через них пробуваєш незмінно в супротивності своїй". Відповідає святий: "Коли захочеш дітей Цих допитати, побачиш, що вони розумніші тебе, бо то моїх слів є насіння". Запитав цар: "Чиї вони діти?" Відповів Вавило: "Мої за духом, їх-бо я благовіщенням породив, повчанням вигодував, казанням виростив, і є вони в юних тілах великі мужі й досконалі християни, випробуй і побачиш". Повелів же цар Вавила вести на позір і в народну темницю закинути його, а хлопців прикликав до себе і запитав їх спершу, чи мають матір. Вони-бо відповіли: "І матір, і батько, й учитель нам є Вавило, його ж більше за матір ми любимо. Вона ж бо тільки народила нас, а він розуму нас та благочестя нас навчає і до висоти чеснот виводить, дбаючи за душі наші". І тоді цар повелів розшукати й привести матір їхню. Коли ж привели матір, запитав цар, як називається і чи вона є матір цих дітей? Вона ж відповіла, кажучи: "Ім"я мені Христодула, діти ж ці є плід мого нутра, їх же я, як первоплоди болів моїх, принесла у дар Богу й уповаю, що премудрий Вавило вкладе їх у скарбницю небесну, його ж бо турботам дітей йому доручила". Сповнився гніву Нумеріян, звелів благочестиву ту матір бити по щоках, кажучи: "Не промовляй перед царем так дерзновенно!" Хлопці ж , побачивши, як б"ють матір, сказали: "Збезумів цар, б"є матір, що правду сказала". Тоді цар запитав про імена та літа тих дітей. І сказала, що перший зветься Урван, має дванадцять років, другий Прилидіян, має дев"ять літ, третій Єполоній, має сім років. Зваблював їх мучитель добрими словами й дарами, щоб поклонилися ідолам. Вони ж відповідали єдиними вустами: "Ми є християни і не подобає нам, щоб ідолам поклонялися, навчені ми-бо знати єдиного Бога, що небо й землю сотворив, йому кланяємося, а не бісам". Після численних лестощів мучитель побачив їх непохитних і звелів їх бити, накладаючи їм рани за числом їхніх літ: першому, розпростерши, дали ран жорстоких дванадцять, другому - дев"ять, третьому - сім. Вони ж мужньо терпіли, про те тільки шкодуючи, що не мають більше років, щоб більше за Христа прийняти ран. І казали: "Хоч і вб"єте нас, ми не поклонимося несправжнім богам, але єдиному Богу поклоняємося, Господу нашому Ісусу Христу. Відвівши дітей осібно і матір їхню відпустивши, знову поставив перед собою Вавила й каже: "Це вже діти твої поклонилися богам нашим, подобає тож і тобі, не гаючись, їм-таки поклонитися". Відповів Вавило: "Від батька брехні диявола навчився брехати; знаю-бо, що ані звабами вашими, ані муками не зможете їх від Христа відторгнути, добре-бо я навчив їх знати єдиного істинного Бога й вірувати в нього". Тоді цар звелів Вавила та й дітей із ним, повісивши на дереві, вогнем палити. Вавило ж, звівши очі горі, помолився до Бога, хай подасть із виші міцність свою малим хлопцям для терпіння, щоб не здолала їх мука. Наказуючи їм терпіти мужньо, пообіцяв їм од Христа велике воздаяння. І терпіли незлобиві діти з учителем своїм доблесно, укріплювала їх поміч Божа. Тоді мучитель зняв їх із дерева, Вавила, веригами обкладеного, в одній ближній хоромині зачинив, а дітей ще лестощами намагався звабити, дітками їх своїми називаючи і доброноровними й красними, хлопцями іменуючи, золото й срібло їм подавав. Вони ж , ніби єдиними вустами, мовляли: "Улесниче лукавий, пощо багатоплетенну сітку зваби своєї на нас накидаєш, ніби на горобців, хочучи нас уловити. Знай напевне, що нічого не досягнеш, хоч і вельми потрудишся. Маємо-бо Христа, що хоронить і покриває нас, його ж силою сітка твоя скоро порветься, і ми збавлені будемо". Тоді, зітхнувши, вирікли: "О благочестя, мати наша, не відкинемося від тебе! О Вавиле, учителю наш, не збрешемо тобі. Не тільки цей один цар, але хоч би були і численні люті царі та мучителі, то жоден з нас од Бога нашого відкинути не зможе". Цю мову хлопців Вавило, що був десь близько в хоромині зачинений, чув, слова їхні, і радів невимовно і дякував Богові, що з вуст таких дітей , здійснював собі хвалу.

По тому цар і Вавила велів привести і каже до нього: і "Чи не рідні тобі ці діти, Вавиле? Гадаю я так, що ти їхній родитель є, вельми-бо до тебе за своїм злоноровом подібні є". Відповідає святий: "Воїстину мої діти, о царю, одначе за духом, а не в плоті, похотінням-бо тілесним до цього часу не спокусився і подружжя не спізнав . Каже цар: "О непокірний Вавило! Пощо досі жорсткосердий ти є, і нас, і себе мучиш, віддай жертви богам швидше, хай і ми утруднюватися перестанемо, і ти з дітьми своїми звільнишся од мук, честі та дарів од нас сподобишся. Яка-бо тобі користь доброхітно себе і малих них хлопців з собою на муки і смерть оддавати; чи не годиться тобі, такому премудрому учителеві, як про своє життя, так і про дітей пектися, щоб не погинули дочасно і в самому цвіті юному, даремно ув"янувши, померли". Божественний же Вавило рече: "О царю, чи не подобає тобі дбання мати про свою державу і ополчатися супроти ворогів, і війну творити з ними, а не нас мучити безневинно? Ти ж бо все зовнішнє дбання полишивши, на нас кинувся, а ворогів, що полонять землю, занедбав, нас воюєш і гониш - так ти твориш: не щоб користь яку своїй землі віднайти, а щоб угодити ярості своїй звірячій та природній лютості". Від цих слів розпалився мучитель, Вавила та дітей засудив на смерть.

Коли ж воїнами на усічення були ведені, заспівав Бавило Давидові слова: "Вернися, о душе моя, до свого відпочинку, бо Господь творить добре тобі". А досягши місця, де мали покласти свої за Христа голови, Вавило поставив перед собою хлопців, спершу їх під меч приводячи, - боявся, щоб котрий із них, після нього залишившись, застрашиться смерті і відступить од Господа. Через це посилав їх до небес перед собою і втішав їх, научаючи не страшитися мечного усічення, оскільки дістануть од Христа життя вічне. Коли ж хлопців усікли, закричав весело Вавило: "Це я і діти, що мені дав ти, Боже!" - та й сам під меча наготував собі шию. Заповів-бо тим, що хотіли поховати його тіло, хай із ним вкупі вериги й кайдани його в гробі покладуть. "Хай буде це начиння, - каже, - і по смерті тілові моєму!" І усічений був у святу свою голову, пішов у горні поселення і постав із дітьми своїми перед Отцем Небесним, святе ж тіло його опрятано й поховано було разом із веригами, як сам заповідав, помираючи, і святі три дитини із ним було поховано.

За немалим часом, коли Константій, син великого царя Константина поставив спільником царства свого Галлія, брата Юліянового, сина дядька свого (бо не мав своїх дітей, щоб у його царства були спадкоємці), так от, тоді новопостановлений цар Галлій прийшов у Антіохію, переніс мощі святого Вавила і з ним трьох отроків, що постраждали, на місце, що зветься Дафніс. Про місце те говориться, що має найменування своє од однієї дівиці, званої Дафніс, що там від Аполлона тікала, як оповідається в еллінських байках. Було ж те місце вельми гарне, кипарисним деревом обсаджене та інших високих дерев гаями огороджене, родюче й просторе, мало стік води, що швидко текла, посередині ж був храм ідольський, у ньому ідол Аполлон, майстерно створений , який відповіді давав тим, що запитували його; біс же, що в ньому сидів, відповідав людям. Туди сходилися люди поклонятися ідолові і всілякі ігри та погані діла творили. Вищеназваний Галлій був благочестивим християнином і хотів відвернути язичницьких людей від їхньої безбожності, не можучи того Дафниного місця та ідольського храму, що в ньому був, розорити, боявся, щоб не почалася війна від народу еллінського - було-бо ще незчислене множство там еллінів, готових справді й померти за поганих своїх богів. Через це спорудив там малу церкву і, як говорилося, переніс у неї мощі святого Вавила з трьома дітьми й поклав їх у великому кам"яному ковчезі, щоб нечестиві люди, які збиралися на це місце, могли помалу навертатися до Христа, бачачи чудотворні сили, що бували від мощів святих. Коли ж після вбивства Галлія і після смерті царя Константія, зацарював Юліян Відступник і пішов на персів, прибув до Антіохії, прийшов до ідола Аполлона у храм його, і поклоняючись із жертвами, і запитав ідола щодо перемоги: чи пересилить він персів. Ідол не відповів йому, оскільки принесено було мощі святого Вавила на те місце — утік біс і замовк ідол, не відповідаючи ані на жодне запитання. Про це з великою печаллю звістив біс жерцям Аполлоновим, що там були: не може їхній Бог говорити через Вавилові мощі. Довідавшись про те, Юліян повелів галілеянам (так християн звали) забрати звідтіля мощі із кам"яним ковчегом. Зібралися вірні, всі, скільки могло їх тоді в Антіохії бути, від малого до великого, із псалмами та піснями, понесли в місто святого Вавила і трьох дітей, кам"яний той ковчег ланцюгом тягнучи за собою і співаючи: "Нехай посоромлені будуть усі, що ідолам служать, хто божками вихваляється" . Після ж перенесення святих мощів упав вогонь із небес на храм Аполлонів і спалив його з ідолом на посоромлення нечестивим. Вірні ж раділи, хвалячи Бога, йому ж слава вовіки. Амінь.

У той-таки день житіє святого пророка Мойсея-Боговидця

Після смерті Йосипа в землі Єгипетській, рід Якова, батька його, за багато сот літ настільки примножився, що вся земля та наповнилася людьми ізраїльськими — від них могли йти на війну по шістсот тисяч мужів. Тоді цар єгипетський, боячись, щоб колись, погодившись із ворогами їхніми, відіб"ють у єгиптян землі, повелів при-ставникам своїм пригноблювати людей ізраїльських якомога роботою та биттям. Від багатотрудного ж їхнього поту зведено міста знамениті не так заради потреби як марнославства і щоб до кінця умалити рід жидівський. Одначе на скільки їх гнобили та мучили, настільки вони більше множилися: не можна-бо тих умалити людей, яких Бог примножити й возвеличити захотів. І хоч велів цар повитухам єгипетським, щоб усяке дитя єврейське народжене чоловічої статі убивали, одначе повитухи, боячися Бога, чоловічу стать щадили. Тоді цар дав заповідь по всій землі Єгипетській, щоб усяк, котрий уздрить дитя єврейське чоловічої статі, ловив їх і у річку кидав.

У той час був там один муж від коліна Аевія на ім"я Амрам, що мав жону того ж племені на ім"я Иохавед; вони невдовзі перед тим часом народили сина Аарона і дочку Маріам. А в найлютіший час, коли вбивалися діти, народилося немовля чоловічої статі і, бачачи, що воно вельми гарне, плакала мати за ним, знаючи заповідь цареву, що вбивати повелів усіх хлопців єврейського роду — ховала його в себе три місяці. "А оскільки не могла його більше ховати, взяла йому мати його скриньку папірусову, обмазала її клеєм та смолою й поклала в неї отроча, і залишила його в очереті при ріці. І спостерігала сестра його здалеку, щоб бачити, що буде йому. І зійшла тоді (за Божим призначенням) на річку дочка фараонова помитися, і рабині її ходили при ріці. І побачила дитя красне, що плакало у скриньці і змилосердилася над ним дочка фараонова й каже: "Цей від дітей єврейських". І захотівши мати його собі за сина, звеліла пошукати йому жінку-мамку. Пише Йосип Жи-довин, що багатьох приводили були мамок єгипетських, але не захотіло дитя від сочків їхніх ссати. Тоді приступила Маріам до дочки фараона, їй вона й служила, й каже: "Чи не піти й не покликати тобі жінку-мамку з єврейок, і вона годуватиме тобі дитину?". І каже їй дочка фараонова: "Іди!" Пішла-бо дівчина та й покликала матір дитини. "А дочка фараонова сказала до неї: "На тобі дитину та й годуй її для мене. А я дам тобі заплату". Взяла дитя на руки жінка, і воно до неї, як до своєї матері приліпилося любо, вона ж бо годувала його. "І підросло те дитя, і вона привела його до фараонової дочки", і та полюбила його вельми, оскільки дитя було дуже гарне, вмолила батька свого: хай буде їй замість сина. "І назвала йому ймення Мойсей і сказала: "Бо з води я витягла його" — "моне" — по-єврейському "вода" зветься.

Пишеться про нього в стародавніх історіях, що якось занесла його дочка фараонова до батька свого, фараона: із ним граючись, фараон наклав на голову його вінця царського, на якому було малого ідольця зроблено. Дитя ж , стягши вінця з голови, кинуло його на землю і потоптало його своїми ногами. Це побачив цар і один ієрей-язичник, що був тоді при ньому, останній мав звіщення від волхвів, що коли народиться вождь людей ізраїльських, багато прийме кари Єгипет. Радив фараонові: хай велить убити те дитя, бо коли виросте, нанесе якусь біду на їхню землю. Але Господь хотів волю свою сповнити за своїм уладженням, тож інші говорили навпаки, що дитя незлобиво створило це від невідання. Бажаючи випробувати невідання та беззлобство його, принесли вугілля розжарене, його ж він узяв і вклав у вуста свої й опалив язика свого і через те недорікуватий був. Коли ж він виріс, приставила до нього дочка фараонова вибраних єгипетських мудреців, щоб навчений був усілякої премудрості; і був хлопець швидкоумний — у малому часі перевищив учителів своїх, любив його цар і всі, що пробували в палаті царській. Коли ж довідався про рід свій, що євреянин він був, почав пізнавати єдиного Бога на небесах сущого, всього живого Творця, що його євреї пошановують, а єгипетським безбожжям бридив.

Пишуть деякі, що коли ефіопи воювали на Єгипет, тоді Мойсей став уже мужем досконалим, від усіх єгиптян був вибраний вождем воям, отож і побив ефіопів хоробрістю своєю. За його ж хоробрість цар єгипетський замість любові зненавидів його. Один із жреців єгипетських, волхвуючи, пророкував, що цей має навести біди на Єгипет, і радив цареві, щоб убив його. їх слухаючи, цар умислив убити Мойсея, одначе не вчинив це відразу, не бажаючи образити дочки своєї, але шукав вини на нього й пригідного часу.