Проте, бомбардуючи місто з повітря на протязі трьох діб, змішавши північні квартали з землею, екіпажі американських «літаючих фортець» чомусь «не помітили» головних об’єктів — заводів «І. Г. Фарбеніндустрі», не скинули на них жодної фугаски. Щоправда, в ті дні ще невідомо було, чиїм військам — радянським чи американським — першим доведеться увійти в Гранау.

Але сталося так, що на вулицях Гранау з’явилися танки з червоними п’ятикутними зорями на баштах; в одному з уцілілих будинків розмістилася радянська військова комендатура. Згодом місто увійшло до складу Німецької Демократичної Республіки, і плани заокеанських опікунів концерну «І Г. Фарбеніндустрі» щодо заводів у Гранау пішли шкереберть.

Війна скінчилася давно. Відколи одгриміли останні вибухи бомб і снарядів, минуло чимало років. За цей час місто встигло поновитися. Поступово день за днем воно вперто скидало з себе страшне вбрання війни, зеленіло, свіжішало, поверталося до життя, не подібного до старого. Нове життя міста, що встало з руїн, дзвеніло на всі голоси повнокровно, бадьоро, по-весняному пульсувало воно під триколірним прапором вільної республіки, що майорів на вежі заново спорудженої ратуші…

Кюнт глянув на стінний годинник. Було п’ять хвилин на десяту. Чітким військовим кроком він вийшов у коридор, почав обхід відділів.

У невеликій кімнаті з примхливим візерунком на стелі та бронзовою люстрою, з-за столу, заставленого телефонними апаратами, при появі комісара підвелося двоє — низенький чоловік у рогових окулярах, одягнений у скромний сірий костюм та розстебнутий легкий плащ, і худорлявий юнак у мундирі працівника народної поліції з відзнаками лейтенанта. Смагляве, з м’якими рисами обличчя його було заклопотане, стомлене.

— Доброго ранку! Прошу сідати, — промовив Кюнт. — Як справи, Гошке? Я бачу, ви погано спали вночі. У вас є новини?

— Так, є. — Лейтенант пригладив чорне волосся, провів долонями по виголених до синяви щоках. Голос у нього був басовитий, густий, що ніяк не гармоніювало з тоненькою, наче дитячою постаттю і голубими гарними очима. — У ювелірному магазині трапилось ось що. Грабіжники зайшли з головного входу, відкрили замок відмичкою. їх було двоє. Сторож, як завжди, знаходився всередині приміщення і, мабуть, спав, бо навіть не встиг натиснути на кнопку сигналізації. Діяли злочинці швидко і нахабно, вітрина магазину була весь час освітлена, на розі, за тридцять метрів — ресторан, могли надійти люди. Але ніхто нічого не помітив. Вбивство і викрадення цінностей сталося не пізніше дванадцятої. Та хоч грабіжники, як видно, не з новачків, проте на місці злочину дещо залишилося.

Лейтенант обережно вийняв пінцетом з картонного футляра невелику блискучу річ.

Кюнт глянув, здригнувся. Рука його смикнулася до столу, в очах на мить промайнули розгубленість, подив, тривога. Але тільки на мить. Наступної секунди обличчя комісара поліції стало, як і раніше, холодним і непроникливим. Лише пальці закладених за спину рук вп’ялися нігтями в долоні, вкрилися холодним потом.

Ні Гошке, ні чоловік в окулярах не помітили мимовільного збентеження Кюнта. Вони обидва уважно розглядали металевий предмет, затиснутий пінцетом.

Це була звичайна запальничка-«автомат» австрійського виробництва, трохи менша від сірникової коробки, оздоблена перламутром, що переливався ніжно-зеленими барвами. На одній з пластинок матово біліли літери та цифри «КГ-42». Вони ніби прикували до себе погляд Кюнта.

— Знайдено цю іграшку на підлозі, біля сторожа, — після короткої паузи вів далі Гошке. — Але дружина забитого посвідчила, що покійний такої запальнички ніколи не мав і взагалі таких цяцьок при собі не носив. І відбитки пальців, їх добре видно навіть без лупи, сторожеві не належать. Це перевірено, є висновок експертизи. А ось ще одна виписка з лабораторії, — лейтенант показав на синій папірець, підшитий до справи, розгорнутої на столі. — На одязі забитого і в його кишенях не виявлено слідів бензину, а в запальничці бензину повно… Отже, знахідку напевно загублено кимось із нічних «гостей», які побували в магазині і, забивши сторожа, взяли цінностей не менш як на двісті тисяч марок. Тепер ще одне: літери та цифри на запальничці не інакше як чиїсь ініціали. Цифра «42» може бути датою. До речі, поряд з маркою фірми на запальничці позначено рік її виготовлення — 1941. Подряпини на поверхні перламутру старі, мабуть, більш як десятирічної давнини. Та все ж відбитки пальців нас цікавлять зараз куди більше, ніж літери. Чи не так, Вольф?

Чоловік в окулярах схвально нахилив голову.

— Поспішаєте, Гошке, з висновками. Так не годиться, — насупив брови Кюнт. — Ініціали! Насамперед — ініціали. Не часто трапляються при розслідуванні такі докази. Майже візитна карточка. Беріть за основу їх… Здається, моя порада вам не до вподоби?

Співбесідники комісара швидко перезирнулися.

— Справа в тому, що о дев’ятій годині тридцять хвилин ранку Вольф знайшов коштовності з ювелірного магазину, — сказав Гошке, стежачи, яке враження справлять його слова на Кюнта.

— О! Цікаво. Де ви їх знайшли, Вольф? — пальці Кюнта знову стали холодними, як лід.

Чоловік у плащі ввічливо підвівся з стільця, коротко пояснив:

— У будинку № 6 по Цейтунгштрасе, на горищі, під купкою старих газет та журналів, у двох брезентових ранцях.

— Гадаю, Гошке, ви не розпорядилися чіпати ранці?