Героїня роману — звичайнісінька жінка, яку багато хто вважає трохи несповна розуму. Яніна Душейко, пенсіонерка, у минулому інженер, а зараз навчає дітей англійської в сільській школі й сторожує дачні будиночки. Вона захоплюється астрологією, любить тварин, а у вільний час разом з колишнім учнем перекладає вірші Вільяма Блейка.
Коли в околиці починають знаходити вбитих, пані Душейко щиро намагається допомогти поліції й переконує усіх, що це тварини мстяться браконьєрам і мисливцям. Ніхто не вірить химерній пенсіонерці, уважаючи її за божевільну…
Переклад з польської Божени Антоняк
v 1.0 ArmanDragon (Оцифровано Гуртом)
Ольга Токарчук
Веди свій плуг понад кістками мертвих
1. А тепер начувайтесь!
Якось, обравши собі небезпечну дорогу,
Праведний муж смиренно ішов
Долиною Смерті[1]
Я вже в такому віці й на додачу в такому стані, що перед сном мушу завжди ретельно помити ноги, на той випадок, якби Вночі мене забрала «швидка».
Коли б того вечора я перевірила в «Ефемеридах», що відбувається на небі, то взагалі б не лягала спати. Тим часом я заснула дуже міцно; випила на ніч чаю із хмелю, а крім того ковтнула дві таблетки валеріани. Тому, коли посеред Ночі мене розбудило грюкання у двері — несподіване, безупинне й через це зловісне — я ніяк не могла отямитися. Підхопившись, я стояла біля ліжка, похитуючись, бо приспане тіло, яке струшували дрижаки, ніяк не могло перестрибнути із сонної невинності до дійсності. Мені стало недобре, я оступилася, неначе втрачаючи притомність. Інколи, на жаль, таке мені трапляється, це пов’язане з моєю Недугою. Довелося сісти й кілька разів повторити собі: я вдома, надворі Ніч, хтось грюкає у двері, й лише тоді мені вдалося опанувати нерви. Намацуючи в пітьмі капці, я почула, що той, хто гупав, обходить будинок довкола й щось бурмоче. Унизу, у ніші для електролічильника, я тримаю паралітичний газ, котрий дав мені Діонізій для захисту від браконьєрів, і саме про це я зараз і подумала. Я намацала в темряві знайомий холодний балончик з аерозолем і, озброївшись ним, засвітила світло на ґанку. Визирнула в бічне віконце. Сніг зарипів, і в полі мого зору з’явився сусід, якого я називаю Матогою. Він притримував руками поли старого кожуха, у котрому я часто бачила його за роботою коло хати. З-під кожуха видніли ноги в смугастих піжамних штанях і важких гірських черевиках.
— Відчини, — промовив він.
З неприхованим подивом глянув на мій літній лляний костюм (я сплю в тому, що влітку збиралися викинути Професор із дружиною, бо це нагадує мені про колишню моду й мої молоді літа — таким чином поєдную Корисне із Сентиментальним) і безцеремонно зайшов досередини.
— Будь ласка, одягнися. Велика Ступня мертвий.
Вражена, я на мить заніміла, мовчки взула високі чоботи й накинула першу-ліпшу куртку, яку стягнула з вішака. Сніг надворі в плямі світла від лампи на ґанку перетворювався на повільний, сонний душ. Матога мовчки стояв біля мене, високий, худий, кістлявий, схожий на фігуру, нашкіцовану кількома помахами олівця. За кожним рухом з нього осипався сніг, ніби з поцукрованого пудрою печива.
— Як це «мертвий»? — нарешті витиснула я із себе, відчиняючи двері, але Матога не відповів.
Він узагалі небалакучий. Напевне, у нього Меркурій у мовчазному знакові, гадаю, що в Козерогові або в кон’юнкції, квадраті або, може, в опозиції до Сатурна. Це також може бути Меркурій у ретроградації — тоді він спричиняє скритність.
Ми вийшли з дому, і нас одразу огорнуло таке добре знайоме холодне й вологе повітря, котре щозими нагадує про те, що світ не був створений для Людини, і принаймні впродовж півроку він демонструє нам свою неприязнь. Мороз жадібно напався на наші щоки, з вуст попливли білі хмаринки пари. Світло на ґанку згасло автоматично, і ми прямували по скрипучому снігу в цілковитій пітьмі, якщо не рахувати маленької лампочки на чолі Матоги, котра дірявила темряву лише в одному місці, якраз перед ним. Я дріботіла в Мороці за сусідською спиною.
— У тебе немає ліхтарика? — запитав він.
Певне, що був, але де саме, з’ясувалося б лише вранці, при денному світлі. З ліхтариками завжди так буває, що їх видно лише вдень.