Книги

День відбуття

22
18
20
22
24
26
28
30

Сергій відвів очі. Він не знав, як трактувати теперішній її стан з позиції звичайних, навіть подумки не міг сказати, здорових людей. Це слово по відношенню до всіх означало б, що ця незрівнянна дівчина, яка сидить перед ним… З ним самим тепер почало щось діятися. Він навіть не розумів що. А здавалося… Сьогодні зранку це відчувалося особливо гостро. Оманливе враження, що ніколи не було ніяких печер, харгілонів. Не було Юлії. Але він розумів, що це тимчасово. Що спогади повернуться, щойно припинять працювати м’язи і вироблятися спортивний адреналін. Та насправді все було набагато гірше. Ще не скінчилися змагання, а спогади вже з ним. Та що спогади — сама Юлія прийшла нагадати, що життя його ще досі знаходиться у тому стані, який можна порівняти хіба що з перебуванням на межі дня і ночі. З одного боку, пролягала вічна темрява, у якій на нього ще досі чекала на самоті дивовижна жінка з неповторними очима, які притягали його сильніше за усе. І тим не менше зробити крок на цю половину здавалося надзвичайно важким завданням. З другого боку, світило сонце і ходили люди — звичайні, рідні, такі, як він сам. Тут було просто і звично, ніщо не гнітило і вільно дихалося. І зробити крок у цьому напрямку здавалося дуже легко, проте він не міг наважитися і на це. Адже там не було її.

— А як ти? — запитала Юлія.

— Ніяк… — він не знайшов інакшого слова. — За місяць дипломна, випускні, і все. І тоді я, напевно, зроблю так, як і ти, дремену куди-небудь, навіть не знаю куди.

Усе, що він міг сказати. Адже про обидві половини Юлія знала, розуміла і без нього.

— А як твоя машина?

— Нічого, їздить… Пробач, що я так і не прийшов тоді попрощатися, — сказав Сергій.

— Нічого, — відповіла вона. — Я розумію тебе. Навіть краще, ніж ти думаєш. І не ображаюся. А як ти опинився на змаганнях?

— Після того всього почав посилено тренуватися. Знаєш, хотілося просто кудись подіти себе, набрав форму. Виграв кілька дрібних змагань, тоді примусили виступати тут. За будь-яких обставин це мої останні змагання.

— Тоді я правильно вчинила.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів Сергій.

— Я чула, що такий турнір влаштовується, але взагалі-то не збиралася йти. Ти вже пробач, фанатичного ставлення до цього виду спорту ти мені не прищепив. Просто подумала, що… раптом зможу побачити тебе ще раз. Дуже хотілося. Не змогла собі відмовити.

Це було сказано без найменших натяків на бодай якусь неврівноваженість. Голос її не здригнувся, а очі висловили щось таке, наче вона просто поділилася з близькою людиною тим, чим не могла ділитися більше ні з ким.

— Вибач, що все так сталося, — додала Юлія, — я не думала, що ти мене побачиш так високо.

Сергій, вражений цією фразою, повільно обернувся до неї:

— Ти хочеш сказати, що, якби я не побачив тебе, ти б не підійшла?

— Звісно, ти ж не хотів.

У ньому щось здригнулося. І вимовляючи перші слова, Сергій не знав, чи вдасться йому закінчити фразу у відповідь.

— Якби я знав, де можна побачити тебе ще раз, я б, напевно, також не втримався, прийшов.

Голос його дійсно здригнувся.

— А знаєш, — Юлія перевела розмову на іншу тему, — твій суперник у фіналі — якраз «наш». І я навіть знайома з ним особисто. Кажуть, у нього велике спортивне майбутнє.