— He знаю. Батько був циган, десь зник. Мати жебракувала по селах, і я з нею. Нас ганяла з місця на місце поліція, жандарми били, коли ми потрапляли до їхніх рук… Примушували матір працювати, мене ходити до школи… Ми тікали й шли далі. Влітку ночували в полях, крали з городів помідори, картоплю, коли вдавалося — курку… Взимку приставали до старих людей, допомагали їм… корів, свиней доглядати… а навесні — знову на свободу.. Мати почала пити, приводила полюбовників, а вони до мене лізли… Мені це не подобалось, і я пішла від матері.
Вона зітхнула й знову перехрестилася.
Скинула з голови хустку — Фавн злякався, що почне роздягатися, але процес стриптизу на цьому закінчився.
— Я пішла геть й почала підробляти на автострадах… Мене там всі знали — водії Фрідмана, ЕнРосу, Карго–Датч, поляки, турки. Звали мене «сороковушкою», бо народилася в сороковому році. Заробляла я непогано, навіть рахунок у банку відкрила. Але ніякого задоволення від цього… від того, чим займалася, не мала. Лікарі казали, що це — хвороба якась гормональна. В Антрациті мене схопила поліція, звинуватили в нелегальній проституції… Я там довго сиділа. Вони мене ґвалтували, а я була безчуственна… наче лантухи з борошном тягала… їм це теж не сподобалось… нарешті відпустили й взяли мене на психоблік… Постригли — відтоді я стрижена ходжу.
Зара провела рукою по стриженій голові, наче щоб пересвідчитися, чи не відросло волосся, й замовкла надовго.
— Що далі? — спитав Фавн, розуміючи, що йому треба було б мовчати, не підганяти свою рятівницю: адже нікуди не поспішає, й така ніч трапляється раз у житті. Але й слухати було болісно і соромно.
— Я згадала, мати казала, що народила мене в Козині, й повернулася туди. Там жила моя тітка. Знайшла роботу в Кончі у панів — прибирати, готувати. Це багаті були люди — дім на три поверхи на березі озера, мармурові сходи до води… шість автомобілів… стайня на сорок коней. Яхта на Дніпрі. Люди дуже хороші. Він — суддя з земельних справ… вона — співачка. Чоловік купив їй голос — ну, горлянку їй пересадили чиюсь з Молдавії. Хтось продав. Вона завжди горло закривала светрами чи спеціальні високі комірці носила. Щоб шрамів не було видно. Голос непоганий… тільки коли–не–коли зривався — щось їй там не дорізали чи перерізали… І син молодий, років шістнадцяти. Алхазуром звали. Якось уночі, коли батьків не було, він приповз до мене, заліз під ковдру. Почав гладити мене так ніжно, що мені це сподобалось… Гладив, гладив… догладився… Чорненький, як циганча… Я пустила його… Вперше в житті я була щаслива. Алхазур до мене дуже прив"язався. Батьків він не любив, просив втекти з ним у Чеченію… Казав, що відріже голови батькам, а потім ми втечемо. Там його родичі, казав, що допоможуть нам. Мені так добре було з ним, що я завагітніла… А потім його мати нас заскочила, викликала охорону мене кинули в клітку, в них у підвалі стояла… Бити не били, а щодня приходила у підвал мати Алхазура — його я більше не бачила — й проклинала мене… Голос у неї був страшний, наче вона каркала… Кар… кар… кар… А коли живіт у мене виріс… мене повезли. У лікарню. Там лікарі бігали… знімки робили… Я прив"язана була, не могла ворухнутися, ні кричати… Вони вирізали з мене мого синочка, забрали…
— Як вирізали? — не повірив Фавн.
— Як ту свиню, порізали мене й порося забрали, — просто, без плачу і схлипувань, сказала Зара. — Кажуть, забрали дитя на якісь сперименти. Ніби взяли, щоб матір Алхазура лікувати, щоб омолодити її. Через три дні після операції викинули мене на вулицю. Без документів… тільки трохи грошей дали. Знову пішла жебракувати, почала пити… Але знаєте що? Ходжу я по хатах чи сиджу перед церквою в Обухові, раптом чую — в животі в мене щось ворушиться… Синочок мій живий. Рученятками щось ніби хапає, ніжками тупцяє… А я молю його: синку ти мій малесенький… потерпи трохи… вже недовго… я тебе народжу й ти будеш ручками ворушити, цукерку їсти, ніжками підеш по травичці. Але потім спам"ятовуюсь, що не буде в мене ніколи синочка… туга така, що як не вип"єш — помреш. Відпустіть, отче, мої гріхи, — попросила Зара.
— Не бачу гріхів ваших, — вимовив Фавн. — Ви ні в чому не винні…
— Ні, ні, це я винна, — обхопила його ноги попід колінами Зара й притулилася до нього обличчям. — Треба було йти одразу, тікати з Кончі, як тільки квіточка моя почала проростати… Зніміть з мене гріх, молю вас, отче.
— Тоді покайся в тому що монгола зарізала…
— Каюся, отче. Коли стріляли, я злякалася, сховалася під столом. А потім чую — щось шарудить, стогне… Дивлюся, хтось біля казана з борщем пісним порається… Черпаком борщ набирає… Я до нього, а він не по–нашому гелгоче… Я злякалася… й ножем його в спину втопила… ніж по ребрах ковзнув, а далі наче в тіло провалився… Тут Чміль прибіг. Тільки Чміль мене похвалив, а ви кажете — гріх…
— Відпускаю вам усі гріхи, великі й малі, свідомі й несвідомі, — сказав Фавн, бажаючи, щоб сповідь скінчилася якомога швидше. Остаточно переконався, що він ніякий не священик й не має права відпускати нічиї гріхи. Те мовчання минулого, та німота, що огортала його, наче темрява землю, те безпам"ятство, з яким прийшов сюди, у братство, ось–ось мали скінчитися: ще не знав, хто він насправді, але вже розумів, що не братчик Фавн, що не має права закидати комусь гріх убивства, бо сам — добре вишколений до вбивства ХТОСЬ, хто розуміється на системах зброї і методах ведення боїв, хто знає, де зберігалася зброя в палаці гетьмана і де розташований злітно–посадковий майданчик, на якому мають стояти бойові «черепахи».
Зара підвелася й міцно обійняла Фавна, який, долаючи відразу, сповнився ніжності до неї.
— Дякую вам, Заро, що життя мені врятували. Не забуду ніколи.
Він поцілував її коротко стрижену, кольку голову, і цей поцілунок приніс йому щемливий спогад минулого, яке вже поверталося, вже стояло на порозі його приспаної пам"яті.
— Все життя молитимусь за вас, отче… За той рай, що спізнала з вами. Прощайте. Треба йти… Не можна мені більше залишатися тут.
— Куди підете проти ночі?
— Я не боюсь ночі. Я відьма, — сказала Зара буденним голосом, наче людина в управлінні людськими ресурсами називає свою професію.