Зграйка горобців чубилася за право першим скупатися в калюжі. Соснова гілка, погойдуючись, тихенько шкрябала по шибі, розчісуючи зеленими голочками сонячних зайчиків, що, пробиваючись крізь віття, лоскотали Сашкові заплющені повіки. Від того лоскотання він остаточно прокинувся: незнайома кімната, закіптюжена стеля, кутки, засновані павутинням. Десь у плиті потріскують дрова, булькоче вариво. Із прочинених дверей тягне ароматом юшки та якогось зілля. Так колись пахло в хаті Сашкової бабусі. Він часто, йдучи зі школи, заходив до старенької. Там і обідав, а інколи залишався на ніч. Батьки завше були зайняті, а бабця раділа внукові. Чомусь згадалися її натруджені руки, оповідки, що кожного разу обростали новими подробицями, і бабусина любов, яка дивилася на нього з її запалих очниць та гріла душу.

Сашкові защеміло в грудях, він сперся на лікоть і спробував підвестися. Повернувся на лежанці з матрацом, набитим сіном, та раптовий гострий біль у нозі проштрикнув аж до самого мозку. Мимоволі застогнав і поточився на лежак.

– Ти його бачив? – Від скрипучого звуку цього голосу Сашко аж здригнувся.

– Кого? – машинально відповів він і закрутив головою навсібіч, намагаючись побачити власника голосу. За столом, навпроти вікна, сидів бородатий дід і щось заповзято розтирав товкачиком у дерев’яній ступці.

– Вогняного коня,– відказав дід, не відриваючись від справи. Обличчя його годі було роздивитися, заважав той самий сонячний промінчик, що тільки-но розбудив Сашка. Хлопець розгледів лише клинчастого картуза із пуп’янком на вершку. Саме такого носив Сашків батько, коли ще парубкував. Хлопець запам’ятав того картуза по вицвілій світлині, що висіла на стіні біля материного ліжка.

– Якого коня? Я нічого не пам’ятаю. Краще скажіть, де я?

– Добре, що не пам’ятаєш, значить, скоро одужаєш! Сліди я там бачив, але, може, то просто кінний мисливець заблукав, розвелося їх зараз.– Дід підвівся, підійшов до плити й висипав уміст ступки до емальованої залізної кварти, потім залив то все окропом із закіптюженого чайника.– На, випий. Але пий, поки не впрієш!

Сашко взяв кварту, подув на гаряче пійло – добре пахне.

– Пий гаряче, бо тільки переведеш зілля! – проскрипів старий.

Сашко послухався й почав відсьорбувати. Скоро його чоло вкрив рясний піт.

– Як я сюди потрапив? Здається, мене поранили?

– Дурень – він і є дурень. Голову свою підставив, а за що? За кілька шматочків застиглої смоли? – Старий покректав і знову рушив до плити. Тільки тепер Сашко добре розгледів його лице. Видовжене, зморшкувате, ніби кора на старій сосні, заросле сивою бородою. Непропорційно великі, як для такого худорлявого обличчя, вуха стирчали з-під насунутої майже на брови кепки. Складалося враження, що той картуз є продовженням дідової голови і його не скидали вже кілька днів, а може, й тижнів. Сашко навіть посміхнувся про себе – чи не вродився дід у тому картузі?

Старий тим часом відкрив дверцята плити, дістав з-поза припічка ящик із буруватим вугіллям і вкинув кілька шматків у вогонь. Та ні, то не вугілля – Сашко добре знав ці камінці!

– Діду, що ви робите? Ви ж бурштин палите, знаєте, які то гроші?! – аж закрутився на своєму лежаку, вкритому грубою домотканою рядниною. Знову кольнуло в ногу. Застогнав, чи то від болю, чи від жалю за згорілими грішми.

– А нащо мені, старому, гроші? Мені вже про вічне час думати,– посміхнувся дід.

Невеселою видалася та посмішка Сашкові. Він не втерпів і знову звернувся до діда:

– Там же у вас одні самородки, ви ж щойно кілька тисяч спалили. Краще віддали б мені!

– Це вам, молодим, усе мало. Ліпше йшов би працювати, а не ганявся за кулями! Життя своє тільки занапастиш. І рідних, певне, ж маєш – жінку, діточок?

– Добре вам казати. Отож-бо й воно, що маю сім’ю. А її кормити треба. Ходив я, діду, на роботу в кар’єр. Зранку до ночі за дві тисячі. Місяць платять, інший думають… Я навіть помпу сконструював, сам змонтував. Навіщо здоровенний екскаватор тягати? Подивилися, попробували, забрали, добре, хоч подякували, і на тому крапка. Старий екскаватор і далі в кар’єрі солярку палить, а за моїми кресленнями півмістечка собі мотопомпи поробили й ночами бурштин миють.

– Бачив я ті поля. Гірше за свині порили, після вас навіть бур’ян кілька років не росте. Дітям що залишите?