– Хіба ж тільки вона? А ти, Люсю? – мовив Володько, зазирнувши в її жваві карі очі.– Що б я без тебе робив?

Товстушка зашарілася, закліпала підфарбованими віями.

– Скажете таке… Я ж не медик.

– Якби не ти, то й не знаю, чи вижив би.– Він узяв молоду жінку за руку.

– Ой, не соромте мене. Сама не знаю, як наважилася… Краще поїжте, бо такий блідий та худий!

– Чому ти до мене весь час «викаєш», ми ж майже однолітки?

– Та незвично якось…

– От що, Люсю: сядь поруч і, поки їстиму, розкажи, що там на селі пліткують. Я ж тут як у тюрмі, кілька діб уже не виходив.

– Та що ж казати? От Савелівна, здається, одружується. Той солдатик, якого вона привезла з лісу, так у неї підлікувався, що наче прикипів до фельдшерки… Байдуже, що вона старша за нього чи не на дванадцять років,– хіба ж любов роки рахує?

– Твоя правда. А хлопці з моєї бригади – Гриша, Сашко? Нічого не чула про них?

– Гриша зараз ніби за голову в сільраді, а Сашко збирається кудись виїжджати зі своєю новою. Чув, може,– він із Галею, офіціанткою з «Янтаря», зійшовся. А з Катериною розлучається. Шкода, гарна була пара… А ще й досі базікають про якесь страховисько на болоті, яке нібито стереже поклад бурштину і через те багато люду згубило, навіть кількох київських ментів. З них лише один офіцер урятувався – той, що завжди від комарів потерпав. Але по нього майже одразу приїхали з Києва, наділи кайданки й вивезли як арештанта. А Додіка два дні в лісі шукали, поки зняли з сосни – охлялого, обдертого. Такий наляканий, що навіть мову відібрало, на людей кидається. Здали до психушки. Не на користь те багатство обернулося. Хоча розумні люди кажуть, що все це брехня, бо десь біля болота знайшли жилавий бурштин, от і вигадують нісенітниці, щоб тутешні не кинулися копати… А ось і Сашко!

Той влетів до медпункту, наче біг усю дорогу.

– Привіт, малий! От тепер розумію, чого ти тут відлежуєшся. Така молодиця тобою опікується! Певне, і я б трохи похворів.

– Сідай, пригощайся! То моя справжня рятівниця, а ще й готує, як у кращому ресторані.

Люся остаточно знітилася.

– Годі вам!

– Та ні, дійсно дуже смачно.

– Дякую,– відмовився Сашко,– але часу обмаль. Ми з Галею завтра їдемо, тому ввечері запрошую всіх до «Янтаря». Вечеря за мій кошт. Приходьте разом!

– А чому б ні? Досить мені вже тут скніти. Правда, Люсю?

У кафе дим коромислом. Люду зібралося чимало. Сашка на селі й раніш поважали, а зараз, після гучних подій у лісі, навіть якось по-особливому.