— Погляньте, панове! Адже це написано пташиною мовою! Так юнаки шифрують свої записки, вписуючи до кожного складу ті ж самі букви. Перший рядок треба читати: «Щоденник Петра Галиби, написаний під кригою».
От і розгадали! Розгадали те, чого не вдалося зробити жодній із наукових академій світу! Але тепер, коли ми вже розшифрували таємничий документ, то з рук його не випустимо. Щоденник забутого на «Тегетгофі» матроса надрукуємо перші.
Прокинувшись, я відчув, що на кораблі нікого немає. Гукав я своїх товаришів, лікаря, капітана — ніхто не озивався.
Мене, певно, забули тут.
У розпачі обнишпорив я весь корабель, але ніде не залишилося ані шматочка печива, ані консервів. Та бодай би забули тут хоч пляшку токайського. Життя моє під загрозою: коли не їстиму — помру з голоду, коли не питиму токайського помру від цинги.
До того ж мої товариші ще й гвинтівки забрали з собою, не залишивши жодної, щоб я хоч міг захиститися від хижих звірів або застрілити якусь дичину. Адже з гармати ведмедя не вб"єш.
Думка про гармату здалася мені рятівною. Так, гармати залишилися тут! Піду й випалю з усіх по черзі! Може, мої товариші ще не дуже віддалилися! Може, почують постріли й повернуться по мене. З такою думкою я зайшов до тієї частини корабля, де стояли гармати, і тут мало не зомлів від жаху!
Тільки-но прочинив я двері, як до них кинувся велетенський ведмідь. (Певно, він дістався сюди крізь бійницю).
Я впізнав звіра.
То була біла ведмедиця, у якої позавчора я застрілив ведмежатко. Від пострілу на її спині зотліла шерсть, по цій підпалині я й упізнав звіра.
Я з"їв її дитинчатко, тепер вона з"їсть мене.
Переляканий, вбіг я до фізичного кабінету і зачинив за собою двері на засув. Але це надто ненадійний захист. Ведмедиця лапою розтрощить дошку і влізе крізь дірку.
Я загинув. Порятунку немає. Може, знайду хоч якесь полегшення перед неминучою жахливою загибеллю? Але як? Та за допомогою того засобу, що ним лікарі усипляють перед операцією хворих! Вдихну хлороформ! Ось він стоїть у великій флязі. Губка, повна небезпечної рідини, була вже в моїй руці, коли ведмедиця проломила верхню дошку дверей і просунула свою страшну голову, хижо вищиряючи на мене зуби.
«Еге! Чого це мені вдихати отруту? Ковтай її ти!» подумав я і шпурнув губку просто в писок ведмедиці.
В ту ж мить біла ведмедиця очманіла й застигла в щілині дверей. Вона міцно заснула і, певно, бачила солодкі сни — їх зраджувала посмішка на морді та лапище, якою ведмедиця немов збиралася когось пестити.
— Бачиш? — кажу їй. — Тепер ти в моїй владі: я можу відрубати тобі голову, можу здерти з тебе шкуру, а твого м"яса вистачило б мені майже на два місяці. Але я не зроблю цього, бо я угорець: в моїй звичці жити мирно. Мене забули тут. Отже, тепер ми з тобою співвітчизники і мусимо жити на цій Землі Франца-Йосифа. Коли б я з"їв тебе, проти мене піднялась би вся твоя рідня, і через те, що я не мав би жодної підтримки, вони з"їли б мене. Давай домовимося: не чіпай ти мене, а я не чіпатиму тебе. Нам треба знайти когось третього, за чий рахунок ми могли б поживитися. Зрозуміло?
Славнозвісний приборкувач звірів Рарей мав таємницю, яку тепер уже розгадано. І найдикіший кінь в його руках за десять хвилин ставав покірним ягнятком. Весь секрет полягав у тому, що Рарей давав коневі вдихнути хлороформу. Це паморочило коня, й коли тварина опритомнювала, то цілком мінялася: почувши запах хлороформу, кінь дозволяв робити з собою що завгодно.
Тепер я випробував дію хлороформу на ведмедеві.