Олена стояла на вершині гори, вдихаючи свіжий гірський повітря. Сонце вже схилилося до заходу, але вона не поспішала повертатися додому. Тут, серед високих вершин і шумлячих лісів, вона відчувала себе вільною і сильною, готовою до будь-яких випробувань.
Шум гірської річки лунав у вушах, нагадуючи про те, що час не стоїть на місці. Олена вже проходила багато в своєму житті, але цей візит до Тіролю був особливим. Він дав їй силу зіткати свою долю знову, розкрити таємницю смерті своїх рідних і знайти відповіді на свої питання.
Але саме коли вона збиралася повертатися, щось привернуло її увагу. Щось темне і велике рухалося серед кущів внизу, неподалік від річки. Олена спершу не зрозуміла, що це було, але коли вона розширила очі, вона втратила дармоїдливість.
Татцельвурм.
Ця страшна істота, яку місцеві вважали лише легендою, тепер стояла перед нею, розкриваючи свої жахливі зуби. Олена відчула, як пульс її прискорюється, але вона не збиралася втікати. Вона відчувала, що ця зустріч має бути.
Татцельвурм підійшов ближче, обертаючись навколо себе, ніби він оцінював свою жертву. Олена відчувала його запах, суміш смердючого гнилого м"яса і прокляття. Але вона не дозволила страху оволодіти собою.
Замість цього, вона виглянула в очі цій страшній істоті і сказала тихим, впевненим голосом:
"Я знаю, що ти ховаєш. Я знаю, хто ти є. Але я не боюся тебе. Я не боюся правди."
Татцельвурм зупинився, здивований цими словами. Він вперше в житті чув, що хтось не боїться його, хто не втікає від нього. І в цей момент він відчув, що ця дівчина, ця українка, не така, як інші.
І він зник так швидко, як з"явився, залишаючи Олену стояти на вершині гори, з відчуттям перемоги в серці. Вона знала, що татцельвурм не зникне назавжди, але вона була готова до боротьби.
Олена повернулася до свого хижня, знаючи, що вона знайшла своє місце серед гірських вершин, серед таємниць і небезпек. І вона була готова відстояти свою правду, навіть якщо це означало боротьбу з самим темними силами Альп.
